Розділ 10.2

— Ні, я з Марком сваритись не буду, - каже Ед. - Нехай що хоче, те й робить. Наше завдання залишити її в одній з кімнат. Ти ж знаєш, що проти боса перти, закінчиться погано для здоров'я.

Андре нічого не відповідає і вони мовчки продовжують вести мене коридором. 

Всі мої надії тануть, коли мене заводять у темну кімнату. Мене відпускають, і я не втримавшись на ногах падаю на щось м'яке. Лежу на боці, прислухаюсь до тихих кроків. Постійно намагаюсь взяти контроль над тілом, але воно живе своїм життям. Лише вказівним пальцем порушу.

Раптом поруч чую шурхіт і вже знайомий голос шепоче:

— Пробач. Дарма ти сюди прийшла. Я спробую щось вдіяти. Але не обіцяю.

“Покидьок! Ти мав відпустити мене!” - кричу у думках, та з губ виривається лише шипіння. 

Вони йдуть, зачиняють у темній кімнаті і мене накриває суцільна паніка. 

Що буде далі?

Що Марк збирається зі мною робити? 

Чи буду я при свідомості, коли він розважатиметься? 

І чи зможу я це пережити?

Єдиний раз пішла на вечірку і це рішення перекреслить все моє життя.

Не знаю, скільки часу пройшло, коли двері знову відчиняються. Я розплющую очі, від жаху смикаю головою, коли бачу, як до мене наближається чоловіча фігура. Всередині вся стискаюсь від очікування чогось непоправного. Молюсь лише про одне - щоб все швидше закінчилось і я нарешті опинилась у своєму ліжку в гуртожитку.

— Саша, - чую знайомий голос і з моїх губ виривається радісне зітхання.

На очі накочуються сльози щастя, через що я не можу розгледіти його обличчя. 

Ніколи не думала, що так радітиму Раду. 

Він схиляється наді мною і без жодних зусиль підносить на руки. Голова безвільно лягає на його плече. Вдихаю вже знайомий його запах і прикриваю очі. Поруч з ним почуваюсь у безпеці. 

— Покидьок не збрехав, - лунає поруч голос Мира. Я навіть не помітила, що він теж тут. - Виродки, що вони з нею зробили? Я хочу ще йому врізати.

— Він ще своє отримає, - каже Рад на диво спокійно. Цікаво, це вони про кого? Може про Андре? - А зараз забираємось звідси. Треба забрати її з цього клятого місця. Якщо перетнемось з Марком, буде кривава бійня.

— Я тебе розумію. Сам не втримаюсь.

Рад виносить мене з кімнати і швидким кроком перетинає коридор. Мир йде поруч. А я, притулена до теплого тіла, здається, відключаюсь, бо наступного разу, як розплющую очі, то ми вже в машині. 

Лежу на задньому сидінні, голова моя на чиїхось колінах. Смикаюсь, намагаюсь поворушитись і все що вдається, це підвести очі угору і глянути на стурбоване обличчя Рада.

Машину заносить, ми їдемо досить швидко. За кермом напевно Мир і він не сильно турбується про безпеку водіння. 

— Думаєш, варто її везти до себе? - лунає невпевнений голос Мира.

— Не залишимо ж ми її на лавці біля гуртожитку в такому стані, - рука Рада обережно лягає на мою талію. Іншою він гладить волосся, наче заспокоює. 

— З цією дівчиною дуже багато клопоту, - зітхає Мир. - Ти ж розумієш, що відсьогодні за нею треба стежити ледь не цілодобово.

— Будемо, якщо треба, - різко відрізує Рад.

— Ми усім не допоможемо, - в голосі Мира звучить дивний сум.

— Її ми не дамо скривдити, - рука на талії стискається міцніше. - Поки Марк гуляє на волі, Саша — наша турбота.

— Та я ж не проти оберігати її, - хмикає. Різкий поворот і якби не рука Рада, я б злетіла з сидіння. - Гарненька дівчина. Так і хочеться пізнати її краще.

— Навіть не думай, - лунає наді мною гарчання.

— Я ж в хорошому сенсі, - сміється той.

— У будь-якому сенсі, - шипить Рад.

Машина різко зупиняється і мене знову беруть на руки, кудись несуть. Моя свідомість розпливається і я вже не знаю, де реальність, а де сон. Хлопці ще про щось говорять, та слів не можу розібрати. 

Опиняюсь на чомусь м'якому, зверху накривають пледом. 

Знову розмови, але швидко голоси вщухають. І нарешті настає жадана тиша. 

Цього разу я остаточно провалююсь у забуття без страху та тривоги. Кумедно, але зараз я почуваюсь у безпеці з людьми, яких нещодавно вважала найстрашнішими в університеті.

Світ перевернувся.