Розділ 6.1

Я важко ковтаю. Взагалі не рухаюсь. Дивлюсь тільки на Андре, який перелякано зиркає, то на Рада, то на Мира. 

— Що ви п'єте? - Мир безцеремонно бере мою чашку і тулить до своїх губ, кривиться. - Кава? Що за нудьга? Може вип’ємо щось міцніше. Обмиємо наше знайомство.

— Ми не знайомились, - не втримуюсь від уїдливого коментаря. 

Мир хмикає і кладе чашку на місце, а я відразу відсуваю її якнайдалі від себе, демонструючи те, що я не буду після нього пити. 

— Не проблема, це легко виправити, - він усім тілом розвертається до мене і тепер вже його коліна торкаються мого стегна. Я наче затиснута у лещатах. - Я Мирослав, студент четвертого курсу, навчаюсь на економічному факультеті.

Він протягує руку для потискання, але я не роблю цього. Дивлюсь на його руку, наче на щось небезпечне. Та моя реакція його не бентежить, він прибирає руку і криво усміхається. 

— А це мій найкращий друг Радіан. Ми одногрупники і ми постійно повсюди разом, - він замовкає й очікувано дивиться на мене, але я продовжую мовчати. - Тепер твоя черга.

— Ви добре знаєте, як мене звати, - ціджу крізь зуби і мимоволі стискаю руки у кулаки. - І навіть, де знаходиться моя кімната. 

— Мир, годі блазнювати, дівчина має рацію, - гарчить незадоволеним тоном Рад. І я відчуваю, як він трішки відсувається, що дозволяє нарешті вільно вдихнути. - Ти Олександра, студентка першого курсу на економічному. Ми запитали у вахтерки, коли передавали книги. А цей, - він робить паузу, наче думає, які слова підібрати. - Андрій, студент другого курсу з маркетингу. Хитрий та слизький тип, який не дослухається до наших порад.

— Хлопці, я ж нічого не робив, - Андре підносить руки в знак капітуляції. - Я ж обіцяв.

— Твоїм словам я не вірю, - гримить сердитий голос Рада.

Я аж підстрибую на місці. Скільки злості в ньому зараз, навіть страшно. 

Андре потуплює погляд у стіл, вперто уникає дивитись на будь-кого з нас. У нього зараз такий вигляд, наче він потрапив у пастку, з якої не може знайти вихід. Обличчя зблідло, руки хаотично ковзають по краю столу. 

Дивлюсь на нього і вперше виникають сумніви, чи справді він такий безневинний? Може ці двоє не просто так його били біля гуртожитку? Згадую його зустріч з дивним хлопцем у бібліотеці. Андре щось передав, і він намагався це зробити так, щоб ніхто не бачив. Гарне місце обрав - вечір, в бібліотеці майже нікого нема. 

Тепер ці двоє не здаються мені настільки поганими хлопцями, як п'ять хвилин тому. Хоча, я досі їх побоююсь.

— А ти? - Рад зненацька стискає мій лікоть. - Я ж наказував не спілкуватись з ним.

— Хто ти взагалі такий, щоб я тебе слухалась? З ким хочу, з тим і спілкуюсь, - висмикую руку з його пальців і машинально відсуваюсь ближче до Мира. Той хоч агресію не показує. 

А Мир лише радий моїй близькості, обіймає мене за плечі, притягує до себе. Я ніяк не реагую на його дії, бо вся моя увага на його другові, котрий вирішив спалити поглядом.

— Від сьогодні ти моя проблема, - Рад чітко вимовляє кожне слово. Хилиться до мене, спершись однією рукою на стіл, іншою на спинку мого крісла. - Будеш під моїм наглядом. Завжди. Через те, що не слухаєш, що я кажу. Зрозуміла?

На останньому слові його голос гримить і я здригаюсь, декілька раз кліпаю.

— Друже, не лякай нашу дівчинку. Полегше, - лагідно промовляє Мир. - Вона ще неправильно тебе зрозуміє.

Тепер його руки ковзають на мою талію, по-господарськи обіймають.

— Я не ваша, - шепочу ледь чутно, збентежена ситуацією.

— Будеш наша, - тихо каже Рад прямо мені в губи. - Якщо це допоможе вберегти твою гарненьку голівку від неприємностей.

Я затамовую подих, розгублено дивлюсь на нього. 

То вони хочуть мене від чогось рятувати, чи просто знущаються? Щось я взагалі заплуталась. 

Поки ці двоє притискають мене з обох боків, Андре сидить дуже тихо. Він навіть не намагається заступитись за мене і чомусь це навіть не дивує. Того вечора він теж тікав, не подумавши, що з дівчиною, яка його захищала, щось може трапитись. 

— Дайте мені спокій, я вам нічого не зробила, - мій голос тремтить від напруги.

Їхня близькість починає діяти на мене дивним чином, відчуваю, як під шкірою розливається задушливий жар. А в легені проникає дорогий, терпкий парфум, через що задихаюсь.

— Дамо, тільки тоді, коли вважатимемо за потрібне, - сухо відповідає Рад.

Він різко відсторонюється і встає. А я піднімаю голову, не випускаю з поля зору, не розуміючи, що далі він буде робити. 

— А зараз ми відведемо тебе до гуртожитку, - каже так, наче вже все вирішено. - Хочу переконатись, що сьогодні ти будеш в безпеці.