Розділ 5.2

Хлопець засовує те щось собі у кишеню куртки, а потім різко встає, і не сказавши ні слова, навіть не глянувши на Андре, виходить з-за столу і швидким кроком залишає бібліотеку.

Що в них за справи, насправді мене не стосується. Тому вирішую не зациклюватись на цьому. 

Складаю речі у сумку і збираюсь іти. Але як тільки підводжусь, Андре повертає до мене голову, почувши скрегіт від мого стільця.

На мить на його обличчю з'являється здивування, але він швидко бере себе в руки та широко усміхається.

— Часто тут буваєш? - підходить до мене і ми завмираємо в проході.

— Часто, - киваю. - Моя сусідка занадто гамірна, щоб спокійно займатись. А ти?

— Інколи заходжу, - відводить погляд. - Моїх сусідів часто нема, тому кімната в повному моєму розпорядженні. 

— Пощастило тобі, - усміхаюсь.

Ми виходимо з бібліотеки повільною ходьбою спускаємось сходами.

— Я б запропонував тобі приходити до мене займатись, але боюсь, що ти зрозумієш мої слова неправильно, - сміється нервово.

Він потирає долоні, наче йому незручно. Невже соромиться?

— Не подумаю, - зупиняюсь, зустрічаю його погляд. - Але не хочу тобі заважати.

— Ти не завадиш.

— Я подумаю над твоєю пропозицією.

Ми рушаємо далі. Без домовленості прямуємо до гуртожитку. На дворі починає сутеніти і я мимоволі оглядаюсь, чомусь маю відчуття, що за нами стежать.

— Може ми з тобою прогуляємось? - раптом запитує після досить затяжної мовчанки. - Або зайдемо у кафе на каву.

Ми вже майже біля гуртожитку і я бачу світло у моєму вікні.

— Ти мене запрошуєш? - хапаюсь за можливість ще десь побути, лиш би не повертатись у кімнату.

— Так, я за все плачу, - оживає, зрозумівши, що я погоджуюсь.

Не дійшовши до гуртожитку, ми повертаємо в інший бік. Біля входу стоїть компанія хлопців. Звідси не роздивитися облич, але щось усередині неприємно стискається. Чомусь здається, що серед них можуть бути Рад і Мир. 

Годі. Скільки можна про них думати?

Ми з Андре йдемо у найближче кафе, яке часто відвідують студенти. Навіть сьогодні в понеділок столики майже заповнені і нам ледве вдається знайти вільний.  

Замовляємо по каві з тістечком. Сидимо, розмовляємо. Гарний, спокійний вечір, наче нічого не віщувало біди. Та якоїсь миті, коли я повністю розслабилась і почала думати, що може все стане на свої місця, переводжу погляд на вхідні двері і бачу, як у кафе заходять Рад та Мир. Вони роздивляються присутніх, наче когось шукають і зустрічаються з моїми очима. 

Як у сповільненій зйомці спостерігаю, як ці двоє впевненим кроком просто прямують до нашого столика. Моє тіло напружується до межі, а подих перехоплює. 

Зараз щось буде.

— Що таке? Ти зблідла, - голос Андре пробивається крізь гучний стукіт у вухах.

Він торкається моєї руки, але я не відчуваю цього. Всі мої рецептори заніміли, лише очі виловлюють кожен рух мажорів, що наближаються.

— Ви не проти, що ми до вас підсядемо? Вільних місць взагалі нема, - весело промовляє Мир і сідає з правого боку від мене.

— Думаю, вони не проти, - холодний голос Рада змушує мене здригнутись. 

Він сідає з лівого боку і так близько, що наші стегна торкаються. Виникає сильне бажання відсунутись, але я не можу, бо мене затисли з обох боків.