Розділ 4.2

Він продовжує свердлити мене поглядом, наче намагається загіпнотизувати. А потім відпускає і я різко відступаю до дверей. Подих збивається і я важко ковтаю. Дивлюсь то на Рада, то на Мира, котрі теж розглядають мене. Що з ними не так? Чому вони вчепились до мене?

Хтось штовхає мене у плече і я посуваюсь убік, даю дорогу двом дівчатам, які заходять в університет. Ловлю ручку дверей, ще раз оглядаюсь на хлопців, які продовжують за мною спостерігати і забігаю всередину, ховаючись від їхньої уваги. Потім ще довгий час не зникає відчуття, що в мене з ними ще нічого не закінчено.

Знаходжу потрібну аудиторію і займаю місце в першому ряді. Поступово з’являються мої одногрупники, хтось має веселий настрій, а хтось сонно плентається, наче на катування.

— Привіт, - поруч зі мною сідає Міла і з гуркотом кидає свій наплічник на стіл.  

Ми з нею досить гарно спілкуємось. Вона теж на стипендії, як я, і їй теж постійно треба навчатись, щоб тримати середній бал. Тому ми постійно сидимо разом, часто допомагаємо одна одній з практичними завданнями. 

— Привіт, - уважно спостерігаю, як неспокійно вона оглядає аудиторію і заправляє чорне пасмо за вухо. - Щось сталось?

— Я сподіваюсь, що це плітки, - зупиняє на мені серйозний погляд. - Але мені тільки що дехто сказав, що ти сьогодні спілкувалась з Радом та Миром прямо перед входом в університет. Скажи, що це не правда.

Розумію її побоювання, але мушу її розчарувати.

— Правда, - кажу і чомусь відчуваю сором. - Рад сам мене зупинив, схопив за руку.

— Як так вийшло, що ти привернула їхню увагу? - понизивши голос, вона схиляється до мене дуже близько. - Хіба ти забула, що я тобі розповідала? 

— Добре пам'ятаю, - відчуваю, як руки починають тремтіти. - Але я не змогла пройти повз, коли побачила, як вони б'ють безневинного хлопця.

— Дурепа, - шипить і мені навіть трішки образливо, що вона до мене так звертається. - Тепер їхній фокус спрямований на тебе. Вони не відчепляться, поки не отримають свого.

— Чого? - шепочу, затамувавши подих. Серце прискорюється і сильно гепає у грудях.

— А ти не здогадуєшся? - хмуриться Міла. - Ти красива молода дівчина, і впевнена, їм не допомога з рефератом потрібна від тебе. Коротше, Сашо, ти влипла. Просто так ці двоє ні до кого не чіпляються. Якщо вже звернули увагу на тебе, значить ти їх зацікавила.

Я протяжно зітхаю і прикриваю обличчя долонями, наче це допоможе сховатись від надмірної уваги небажаних людей. І навіщо я взагалі влазила у їхні справи? Та прокрутивши у пам'яті вечірній інцидент, розумію, що все одно вчинила так само. 

— І що мені тепер робити? - запитую з надією, що Міла хоч щось порадить.

— Намагайся не потрапляти їм на очі, - каже те ж саме, що й я Андре декілька днів тому. - Як не будуть тебе бачити, швидко тебе забудуть.

— Ти так впевнено це кажеш, - хмикаю.

— Знаю такий тип людей, - впевнено смикає головою. – Вони, як ті хижаки — бачать жертву, нападають. А як втрачають з поля зору, перемикаються на когось іншого, кого можна легше дістати. 

В мене складається таке враження, що Міла ненавидить мажорів. Я теж їх недолюблюю, їх самовпевненість та нахабність бісять, але я розумію, що їхня поведінка зумовлена життєвим середовищем. Вони звикли вважати себе кращими за інших, вищими за тих, хто недостатньо статусний. І значний вплив на них діє від батьків та родичів, які теж так поводяться.

Але Рад та Мир це особливий екземпляр. Здається навіть серед своїх вони намагаються виділятись і показати наскільки вони кращі. І в них це виходить. Можливо діє їхня харизма, чи впевненість у собі, та навіть інші мажори дивляться на них, як на лідерів. 

А може справа лише в тому, що їхні батьки є найвпливовішими людьми у цьому місті і їм підкоряються майже усі - від мера до двірника. 

— Салют, красуні!