Розділ 3.2

Разом ми спускаємось на перший поверх. Сьогодні на вахті тітка Ліда, вона наймолодша з колег, їй всього сорок і вона дуже любить вишивати. Цілодобово би сиділа над голкою з ниткою.

Привітавшись з тіткою Лідою, виходимо з гуртожитку. Надворі тепло та сонячно, і лише легкий прохолодний вітерець нагадує, що вже осінь. На мить зупиняюсь, декілька разів кліпаю, привикаючи до світла, а потім рушаю, спускаючись сходами на тротуар. 

— Де зазвичай ти скуповуєшся? - запитує Андре, коли ми йдемо повз гуртожиток. 

Минаємо те місце, де його вчора лупцювали і я несвідомо оглядаюсь. Здається, що мажори нас тут чатують, але звичайно це лише моя фантазія. 

— У супермаркеті, що неподалік, - киваю вперед і обіймаю себе руками. Раптом чомусь стало дуже холодно. Треба було одягнутись тепліше, а я вийшла лише у футболці. Хоча добре знаю, що не від погоди моє тіло тремтить. - Там завжди багато знижок.

— Я теж, - усміхається Андре і я намагаюсь зосередити свою увагу на його худому обличчі. Воно в нього правильної форми з тендітними рисами. - Мені здається там усі студенти скуповуються. Окрім мажорів.

На останньому слові його голос стає різкіший. Здається він теж не любить місцевих діток багачів, які уявили себе пупами землі. 

— Ти теж не схожий на бідного, - кошу погляд на його акуратний вигляд. Одяг у нього не найдешевший, це добре помітно.

— Повір, я з бідної сім'ї і часто не мав чого хотів, - відповідає досить щиро. - Лише зараз мені вдалось трішки стати на ноги.

— І чим ти займаєшся, якщо не секрет? 

Він не відразу відповідає. Відвертається і я помічаю, як він підтискає губи. Не хоче говорити.

— Пишу реферати для лінивих студентів, - нарешті каже. - Ти й не уявляєш, скільки їх є в нашому університеті.

А усміхаюсь, адже добре його розумію. Взяти мою сусідку, вона взагалі не думає про навчання. І такими темпами дуже скоро буде клієнткою Андре. 

— Ти молодець, встигаєш все, - хвалю його. - А я от ніяк не можу знайти вільного часу. 

— Доводиться якось виживати, - хмикає і опускає погляд під ноги. - Я вже звик.

Повільною ходою і за буденними балачками ми добираємось до супермаркету. При вході я беру кошик і ми вливаємось у потік покупців між вітринами. Беру хліб, масло, пачку макаронів, декілька огірків та помідор. Крадькома спостерігаю, як Андре набирає всяку некорисну їжу — чипси, сухарики, декілька енергетиків і десяток шоколадних батончиків. Хочеться сказати, що він псує собі здоров'я, але прикушую язика. Хто я така, щоб повчати?

На касі він розраховується перший і я випадково помічаю, що в його гаманці досить багато грубих купюр. У Андре справді ведуться гроші. Невже на рефератах можна стільки заробити?

Розрахувавшись, ми виходимо на вулицю і повертаємо убік гуртожитку.

— Чому ти не поїхав додому на вихідні? - запитую, щоб розбавити затягнуту мовчанку між нами.

— Я їжджу раз в місяць, - відповідає Андре. - Відстань дуже велика. А ти?

— Та ж сама фігня, - сміюсь. - Дорого обходиться туди сюди подорожувати.

— Мене не так фінанси хвилюють, як час, який я витрачаю, - відповідає сухо.

Я киваю, згадавши, що гаманець у нього зовсім не порожній. Мимоволі порівнюю себе з ним. Таке враження, що в цьому університеті майже всі живуть краще за мене. Я потрапила сюди завдяки старанням і відмінним оцінкам. Але ж є ще такі, як я. Просто я їх чомусь не помічаю. 

— Ходімо швидше, - раптом Андре хапає мене за руку і тягне вперед.

— Що? Чому? - здивовано піднімаю на нього погляд.

Його обличчя побіліло, а в очах з'явився страх.

Потім я розумію, в чому справа. Ковзнувши поглядом трішечки вбік, я виловлюю на протилежній стороні дороги дві фігури. Вони завмерли біля чорного дорогого авто і зацікавлено спостерігають за нами. 

Рад та Мир слідкують за нами на відстані. Вони не намагаються підійти, але все одно відчуваю, як хребтом біжить холодок. 

Вони не забули про нас. Ми у полі їхнього зору.