Розділ 2.1

— Що сталося? За тобою наче демони женуться, - спокійно запитує наша вахтерка Марія, як тільки я забігаю у гуртожиток та зачиняю за собою двері, тулюсь до них спиною.

Від важкого дихання пече у грудях, а від бігу паморочиться голова. Я не достатньо у хорошій формі, щоб робити настільки швидкі стометрівки. Та я щаслива, що втекла від тих двох. Змогла вирватись. 

— Гірше, - видихаю уривчасто і переводжу погляд на жінку досить великої статури.

Марія сидить у своєму улюбленому м'якому кріслі, навпроти неї працює телевізор, але вся її увага прикована до телефона, на якому показують якесь відео. Вона завжди спокійна мов удав, ніколи не забиває голову дрібними проблемами і часто має гарний настрій. 

— Я вас дуже прошу, - переводжу подих, нарешті відліплююсь від дверей і роблю декілька кроків в її бік. Але перш ніж це зробити, боязко оглядаюсь, зиркнувши крізь вікно дверей, де чорніється темрява і освітлені ліхтарем сходи. Жодного руху, - Не пускайте нікого, хто тут не живе.

— Ти мене ображаєш, - кидає на мене швидкий погляд. - Ніколи так не роблю. І взагалі, вже пізно. Я буду зараз замикати двері. Чому ти досі не у своїй кімнаті? От якби я замкнула двері вчасно, а ти б потім просилась.

— Я була в бібліотеці. Маю багато лабораторних. 

— Все одно, старайся не запізнюватись, - промовляє вахтерка, не дивлячись на мене і змахує рукою, показуючи, що я їй заважаю. - Іди. Вже давно час спати. Ходите ночами, а потім не можете зранку встати на пари. Сашо, сон — це найголовніше для нашого здоров'я.

Я киваю та іду повз неї у бік сходів. Марія любить давати корисні поради, але життя студентів непросте, нам завжди не вистачає часу. Особливо першокурсникам. 

Перший місяць був для мене найважчим, поки я втягнулась у навчальний процес, думала збожеволію. Зараз трішки легше.

Роблю декілька кроків вгору сходами і різко завмираю. О ні. Я забула свої книги. Вони лежать десь там у траві біля гуртожитку. 

Що ж робити? Повертатись я не буду. А раптом ті двоє досі крутяться біля гуртожитку? Буду надіятися, що до ранку їх ніхто не помітить. А як тільки розвидниться, піду за ними. Вони з бібліотеки, я не маю права їх загубити.

— Ей, - раптом чую голос над головою, коли добираюсь до другого поверху.

Я здригаюсь. Сьогодні, на диво, у гуртожитку тихо, можливо тому, що сьогодні п'ятниця і більшість жителів роз'їхались по домівках. І цей голос у тиші лунає занадто голосно та несподівано. 

Піднімаю голову і бачу Андре. Він сидить на сходинках у прольоті на третій поверх, притулившись плечем до поруччя. Блідий, очі широко відкриті, темний чуб стирчить у різні боки. 

— Хотів подякувати тобі за допомогу, - говорить тихіше, наче сам злякався свого голосу.

— Будь ласка, - повертаюсь до нього. - Чому вони до тебе вчепились?

— Не знаю, - нервово смикає плечем. - Я часто ходжу на вечірки їхніх друзів і не тільки. І здається, я їм заважаю. 

— То не ходи, - пропоную логічне рішення проблеми.

Андре лише хмикає і проводить поглядом у пустий коридор. Підводиться і я помічаю наскільки він худий. Звичайно цей хлопець не міг дати відсіч тим двом бугаям. 

— Як тебе звати? - запитує наблизившись.

— Саша.

— А я Андре, - протягує мені руку. - Андрій, але так мені більше подобається.

— Я знаю, - кажу спокійно і потискаю його холодні пальці. 

— Так, - ніяковіє. - Ти чула, як вони говорили.

— Ні, я часто бачила тебе в бібліотеці та в університеті. І хтось з дівчат казав, як тебе звати.

— Ти досить уважна, - мило усміхається. Схиляє голову і дивиться на мене з-під навислих пасмів волосся. - А я от тебе не помічав ні разу. Але від сьогодні будемо знайомі. Я ціную, те, що ти вступила у суперечку з такими як Рад та Мир. Їх багато хто боїться.

— Якщо чесно, я не відразу побачила, що це вони, - ніяковію, відчуваючи, як щоки червоніють. 

Він думає, що я смілива, але насправді просто дурна. 

— Але ти не пішла, коли вони дали тобі шанс, - говорить підбадьорливо. І раптом кладе руку на моє плече. - Сподіваюсь, вони тобі не нашкодили?

— Ні, все добре. Я теж втекла, - відступаю. Чомусь мені зараз не хочеться, щоб мене торкались. - У них не дуже швидка реакція.

Після цих слів нервово сміюсь і обіймаю себе руками, згадавши, як вміло Рад зловив мене прямо біля асфальту.

— Так, але б'ють вони досить сильно, - промовляє Андре, потираючи живіт.

Хочеться йому поспівчувати, словесно підтримати, але не роблю цього. Через нього я привернула на себе увагу найвідоміших мажорів нашого університету. 

— Постарайся більше не потрапляти їм на очі, - даю пораду.

— Спробую, - кривить губи і відступає, робить декілька кроків сходинами вгору. - Сподіваюсь, ми з тобою ще зустрінемось.

— Не сумніваюсь, - киваю. - Ми живемо зовсім поруч. І наші шляхи часто перетинаються. 

— На добраніч.

— Тобі теж.