Розділ 1

Терпіти не можу несправедливість.

А коли двоє нападають на одного, ноги самі зупиняються.

Я повертаюсь з бібліотеки у гуртожиток. Пізній вечір, надворі опустились густі сутінки. Навколо нікого нема, лише дзвінкий дівочий голос долинає десь здалека. І раптом чую цей жалісний стогін.

— Відпустіть, - благає якийсь хлопець.

— Щоб ти далі продовжував свою брудну справу? - інший голос сердитий, басистий. 

— Я більше не буду.

— Може закопати тебе тут, під гуртожитком, - власнику баритона, здається, весело. - Посадять над твоїми кістками квіти. Хоч якась користь.

Я різко завмираю, щосили притиснувши книги до грудей. Оглядаюсь і помічаю біля стіни гуртожитку, прямо в квітнику, три фігури. Один притиснутий до стіни, двоє нависають над ним. 

Вони що вбивати його зібрались? 

Розбірки між хлопцями не рідкість у нашому університеті, але все зазвичай закінчується синцями, в гіршому випадку переломом кінцівки. 

Але тут здається діло серйозне, бо я чітко чую, що бідолашного хлопчину сильно б'ють. Він стогне від болю, просить припинити, але його ніхто не слухає.

Зазвичай я тримаюсь якнайдалі від таких ситуацій. У кожного свої конфлікти, нехай розбираються самі. Але зараз я просто не можу ігнорувати те, що ці двоє можуть добити хлопчину до смерті. Знайдуть його тіло завтра зранку, а я до кінця життя мучитимусь відчуттям провини.

Повертаюсь на звуки, переступаю бордюр доріжки із шаленим калатанням у грудях і повільно крокую по м'якій траві.

Силуети стають чіткішими і я добре можу розгледіти дві широких спини обтягнуті чорними футболками. А ці негідники здоровенні, зрозуміло, що хлопець навіть відбитись не може.

Завмираю в нерішучості. А що я зможу зробити, тендітна дівчина? Може покликати когось на допомогу?

— Як світ носить такий шматок лайна, як ти, Андре? Чи може Андрій? - у басистому голосі повно зневаги. - Що ти випендрюєшся? Перекручуєш ім'я, яке дали тобі при народженні. Чи ти думаєш, так тебе буде хоч хтось поважати?

— А може він з тих? - сміється інший. - Он як одягається. І чуб налакований.

— Я нормальний, - ледь не плаче бідолаха. - Відпустіть.

Але замість того, він знову отримує удар у живіт. 

Протяжний стогін змушує мене діяти.

— Відпустіть його, - намагаюсь говорити твердо, адреналін, що вже тече у венах, допомагає в цьому. - Навіщо ви це робите? Знущаєтесь з слабшого. Самостверджуєтесь?

— А це ще хто? - здивовано запитує баритон.

І вони синхронно повертають голови до мене.

А я ціпенію, впізнавши їхні обличчя і несвідомо роблю крок назад.

Ох, я й влипла. 

І треба було мені вмішуватись? Ці двоє є найпопулярнішими і найнепередбачуванішими студентами нашого університету. Мажори, які живуть своє прекрасне життя. З ними або товаришують, або обходять десятою дорогою. Розумні намагаються триматись від них якнайдалі. Дурні, такі як я, потрапляють на шляху, а вони перемелюють їх на попіл. 

Дві пари темних очей зараз спрямовані на мене, а я намагаюсь зібрати силу волі в кулак, важко ковтаю. Відступати нікуди. Може вони мене не вб'ють разом з цим нещасним хлопчиною.

— Мир, ти це бачив? Дівчинка хоче допомогти Андрію, - хмикає басистим голосом Рад, і вже усім тілом повертається до мене.

Тепер я знаю, кому належать ці голоси. І чому я раніше не впізнала? Адже чула їх не раз у коридорах університету, часто біля гуртожитку, інколи навіть біля бібліотеки. 

Мир, який продовжує тримати хлопця за горло, криво усміхається, а його погляд нахабно блукає моїм тілом. Мені хочеться зменшитись та зникнути, щоб тільки так на мене не дивилися.

— Дівчинко, іди краще звідси, - на диво, лагідно каже Мир.

— Не піду, поки ви його не відпустите, - вперто піднімаю підборіддя. - Не можна просто так бити людей. Припиніть це.

— Вперше бачу таку простодушність, - качає головою Рад. - Ти хоч знаєш, кого ти захищаєш? Він отримує те, що заслуговує. 

На мить з’являються сумніви. Може я справді влізла не туди, куди треба. Ці двоє просто так бруднити руки не будуть. У них для цього є багато вірних шісток. 

— Прошу, допоможи, - ледь чутно крехтить Андре.

Тепер я впізнала його. Він живе у гуртожитку поверхом вище, навчається на другому курсі і часто я його бачу у бібліотеці. Він добрий та спокійний, ніколи ні з ким не конфліктує. І я не розумію, чому ці двоє до нього причепились.

— Прошу по доброму, відпустіть його, - цього разу говорю досить впевнено, навіть починаю вірити у свої сили.

У відповідь чую гучний веселий сміх. Рад та Мир взагалі не сприймають мене серйозно. І не дивно. Чому їм боятись маленької, нічим не примітної першокурсниці? А ще стою перед ними з книгами, котрі щосили притискаю до грудей. 

— А інакше що ти зробиш? - Рад смикається у мій бік, і я здригаюсь. На щастя він не зрушує з місця, лише лякає.

— Покличу кого-небудь, - кажу тихо. - Комендантці скажу. Вона вас миттю розжене.

Сьогодні чергує тітка Марія, а вона ще та баба грім. Їй не страшні ні ці двоє, ні бандити зі зброєю. 

— Я бачу, ти взагалі безстрашна, - цідить крізь зуби Рад. - Думаєш, він тебе так би захищав, як ти його? 

Цього разу він робить крок уперед, напевно має намір розібратись зі мною. Я затамовую подих, ціпенію. Мені б тікати, але ноги приросли до землі. Здається, що трава посплітала пальці крізь босоніжки і не дає зрушити з місця. 

— Рад, облиш її. Вона нічого не розуміє, - в останню мить його зупиняє товариш, схопивши за плече.

На цю долю секунди Мир відпускає Андре і відвертається. І цього достатньо, щоб той шмигнув убік і загубився у темряві. Лише тихий шурхіт рослин підказує, в якому напрямку він побіг. 

Мені б видихнути з полегшенням, хлопець вільний. Але натомість я відчуваю важкість у грудях і незначний страх. Тепер вся увага двох мажорів прикована на мені.

Я дозволила втекти їхній здобичі.