Юрисдикція

— І навіть не думай, — попередила вона.

Він повільно повернув голову.

— Я ще нічого не сказав.

— У тебе обличчя таке, ніби ти вже щось задумав.

— Образливо. У мене завжди таке обличчя.

— Саме тому я й попереджаю.

Він розсміявся — тихо, глибоко, з тією хрипкою ноткою, від якої навіть найстаріші демони воліли перевіряти, чи правильно замкнули двері.

— Гаразд. Чого саме я не повинен задумувати?

Вона примружилася.

— Дітей.

Він завмер. Не надовго. Усього на одну мить, але її вистачило, щоб вона переможно всміхнулася.

— О, ні, любий. У мене клопоту й без того стільки, що часом здається, ніби я живу одночасно в Тартарі, Пеклі та ще в якомусь місці, назву якого людство поки не вигадало. І ти ще хочеш додати до цього маленьких чортенят?

Він відкрив рота. Вона підняла вказівний палець догори.

— Ні. Навіть не починай. Я знаю, що ти керуєш легіонами, арміями й усім своїм бездонним господарством. Але якщо діти колись і будуть, то виключно під твоєю юрисдикцією.

Диявол повільно схилив голову набік.

— Тобто ти пропонуєш мені самостійно виховувати маленьких демонів, які успадкують твою впертість, мою вдачу й нашу спільну відсутність поваги до авторитетів?

— Саме так.

— А ти?

— Я відпочиватиму.

Він дивився на неї кілька секунд. Потім засміявся так щиро, що за дверима хтось перелякано впустив папку з документами.

— Боже мій, — пробурмотів він. — Я закохався в катастрофу.

— Пізно скаржитися.

— Я й не скаржуся, кохана. Я констатую масштаб лиха.

Він поцілував її в чоло.

— Добре. Жодних дітей. Поки що. Питання закрите.

— І не дивися на мене так.

— Як?

— Отак.

Він невинно кліпнув очима.

— Я просто дивлюся на жінку, яка щойно призначила мене відповідальним за ціле покоління, якого ще не існує.

— Ти впораєшся.

— Звісно. Я ж диявол.

Він помовчав, а тоді додав:

— Але якщо вони будуть схожі на тебе, я вимагатиму підвищення зарплати. І додаткову відпустку.

Вона пирхнула.

— Тобі?

— Мені, люба. Я теж маю право на страждання.

Він узяв її за руку й повів до дивана.

— А тепер досить. Ти сьогодні вже достатньо попрацювала.

— Ти не можеш просто наказати мені нічого не робити.

Він зупинився й подивився на неї з виразом глибокого, майже трагічного здивування.

— Дорога моя, я володар Пекла. Я можу наказати рікам текти вгору, горам — вклонятися, а грішникам — мовчати.

Він забрав у неї ганчірку.

— І повір, я знайду спосіб змусити тебе відпочити.