Епілог

                                               Лада 

Тиша після ритуалу була не такою, як після бою. Не такою, як після страху.
Вона була… живою.

Наче світ, який ми знали лише наполовину, нарешті видихнув.

Я сиділа під старою липою на галявині Академії, де ще вчора горіли знаки, шуміли стихії й народжувалася тінь — тепер же стояла звичайна, майже дитяча тишa. Пелюстки падали на мене повільно, як сніг. Над головою гойдалося листя, і кожен рух здавався символом, який я ще не вмію прочитати.

Я торкнулася зап’ястя.

Знак тіні більше не світився. Не горів. Не холодив.

Він просто був.

Як шрам, який нагадує: ти жива. Ти вибрала. Ти стала.

І всередині від цього не було страху.
Не було втрат.
Не було порожнечі, Було… світло.

Хтось сів поруч.

Я навіть не озирнулася — знала це дихання.
Знала тепло долонь, що лягли поверх моїх.

— Ти спокійна? — прошепотів Пилип.

Я усміхнулася, відчуваючи, як спокій розтікається по грудях так само м’яко, як вода по долонях.

— Так.
А ти?

Він усміхнувся вже по-справжньому, без загострених нервів, без напруги, без того вогню, що завжди тримав його настороженим.

— Я… вперше за довгий час відчув, що не треба тримати щось під контролем. Що достатньо просто… бути.

І це було так просто...бути.

І це було так просто, що від цього стало боляче й тепло водночас.

Я підняла руку й торкнулася його щоки.

— Ти знаєш… тінь сказала нам щось важливе.

Він нахилився ближче.

— Що?

— Що сила — це не те, що ти маєш.
А те, що вибираєш.

Він довго дивився в мої очі.
Тихо.
Глибоко.

І я відчула, як усі його недомовки, усі страхи, усі бої, усі перевернуті ночі сходяться в одному єдиному прагненні.

— Я вибираю тебе, — сказав він так природно, ніби говорив про повітря, річку чи сонце.

Я не змогла стримати усмішку.

— Тоді… я теж.

Наші пальці сплелися.
І в цю мить навіть тіні хотіли б зникнути, бо вони нічого не можуть забрати в того, хто вже вибрав світло.
         

                                             Пилип

Я 

завжди думав, що світло — це те, що видно.

Що воно народжується від жару, від сили, від того, що ти можеш тримати в долонях і від чого інші відступають або захоплюються.

А сьогодні…
Я вперше зрозумів, що справжнє світло ніколи не палає.

Воно просто є.

Як ті пелюстки, що падали на Ладу, і зливалися з її волоссям, ніби природа сама боїться зламати красу й торкається її найніжнішим.

Як тиша після ритуалу — не порожня, а повна.

Як рука, що поклалася мені на плече, і від цього стали легшими всі ті години, коли я боявся не ворогів, а самого себе.

Я сидів поруч із нею під липою і відчував…
не жар, не пульс, не енергію —
а спокій.

І боявся цього понад усе.

Бо коли тобі добре, ти раптом розумієш, що втратити це буде боляче більше, ніж будь-яка рана.

Я вже мало не відсахнувся.

Але Лада подивилася так, ніби знала мене глибше, ніж я сам.

І я перестав тікати.

Тінь сказала правду.

Сила — це не те, що вмієш.

Сила — це кого вибираєш.

І я вибрав.

Не з героїзмом.
Не з пафосом.
Не тому, що так треба або так правильно.

А тому що, коли вона поруч, навіть вогонь стає тихішим.

Тому що її усмішка нагадує мені, що я більше, ніж полум’я.

Тому що з нею…
Я не боюся стати тим, ким хочу.

Я витягнув коробочку, червонів так, що мені хотілося загорітися й зникнути, але я таки дав їй амулет.

І це було, мабуть, найважче і найсміливіше, що я робив не в бою.

Бо кожен амулет — це обіцянка.

І я дав таку, яку не маю права порушити.

Лада притисла його до губ.

І я вже не мав змоги відступити.

Бо від цього моменту…
моє світло більше не моє.

Воно — наше.

І як би там не було далі…
я знаю: я вже переміг.

Бо не перемога — це не знищити тінь.

Перемога — це знайти того, з ким тінь перестає лякати.

Ми зробили свій вибір і це жити вільно й без страху й тремтіння. Тепер ми будемо щасливі.