Глава 88

Академія зустріла нас тишею.

Тієї тишею, що не є відсутністю звуку — а є присутністю чогось іншого, що вже стоїть поруч і чекає, поки його назвуть.

Кам’яні коридори були прохолодні й відлунювали кожен крок так, ніби сама будівля прислухалася до наших дихів. Стіни тремтіли ледь помітно — не від вітру, не від руху. Від напруги.

Ми зайшли групою. Оріс і Анна — поруч, немов єдине тіло, бо земля тримається лише тоді, коли її пари не розривають. Мірель і Мируж — вода, що тече поруч, але ніколи не зливається повністю, бо кожна річка має свою пам’ять і свою глибину. Люсія — тиха, ніжна, але справжня, бо вода не завжди гучна, але завжди сильна. І ми з Пилипом — вогонь і вода, розділені й з’єднані, як дві половини того самого кола.

Ми йшли до Великої зали. Туди, де мав відбутися повторний ритуал — або, як сказав Ердел, “зіткнення з тим, що вже знає ваші імена”.

І вже на порозі кожен із нас відчув.

Холод.

Гарячий холод.

Хтось із нас навіть сів різко, немов земля під ногами зненацька стала рікою.

Я не рухалася — але всередині мене піднялася хвиля, від якої хотілося закричати. Не від страху. Від впізнавання.

Тінь була тут.

Збільшена. Згущена. Наче занурена в саму магію Академії, що накопичувалася століттями.

Вона не мала форми. Але мала центри.

Три.

Як три серця.

Як три вибори.

І кожне із них тягнуло, наче невидима рука, кожного з нас — у свою сторону.

Пилип стиснув мою руку так, що аж заболіло.

— Не відпускай, — прошепотів він.

Я не відпускала.

Але тінь вже працювала.

Перше тяжіння — земля.

Анна відчула це першою.

Вона зробила крок назад і прошепотіла:

— Орісе… я відчуваю… певність… що я стою тут, і це єдине місце, де я повинна бути… без тебе.

Його обличчя змінилося так, ніби хтось ударив його відкритою долонею.

— Ні… — і цього “ні” було достатньо, щоб земля під ногами здригнулась, відкидаючи тінь.

Земля пам’ятає. Земля не зраджує.

Другий потік — вода.
Мірель і Мируж відчули одне й те саме, але по-різному.

Мірель — розчинитися.

Мируж — втекти.

Вони зробили обидва рухи одночасно.

І тоді водяна хвиля, зліплена з чистої тіні, піднялася над ними.

Люсія стала між ними, підняла руки і сказала так тихо, що її ледве чути було:

— Вода не біжить від себе.

І вода опустилася.

Третє тяжіння… було моє.

Пилип стояв поруч.

І тінь простяглася до мене.

Не як страх.

Не як примара.
Як пільга.

Вона прошепотіла беззвучно, але так голосно, що дзвеніло в грудях:

“Ти хочеш вийти за межі. Ти хочеш світла. Ти хочеш свободи. Покинь його. Він — тягар. Він — тепло, яке обпікає. Він — відповідальність. Йди сама, і ти зможеш…”

І в цю мить мені захотілося плакати.

Бо це було неправда.

Але неправда, яка говорила правду.

Бо справді — я хотіла свободи.

Бо справді — мені бракувало простору.

Бо справді — я інколи лякалася того, що кохання знімає з плечей не тягар… а крила.

І тінь знала.

Вона завжди знала.

Я відчула, як Пилип здригнувся.
— Ладо… — його голос був слабкий, бо тінь тисла і на нього, але тому, що тисло на нього, не було словами.

Вона сказала:

“Обери мене або обери її. Ти не можеш мати обидвох.”

І це було правдою.

Бо вогонь не може горіти вдвох.

Або так здається.

Я підняла голову.

І сказала вголос:

— У вогню є багато форм. Він може згоріти, може зігріти, може освітити… або може стати тим, що дозволить іншій силі жити.

Пилип глянув на мене так, що тінь зойкнула — не звуком, а тріском, немов розбивався лід у глибині.

Він стишив руки.
І наші стихії… злилися.

Не зійшлися — злилися.

Вогонь не знищив воду.

Вода не загасила вогонь.

Вони стали тим, чим боги називали це в давніх записах, які ніхто не читав:

Рівновагою.

Тінь здригнулася, наче її хтось ударив у саме ядро.

Вона піднялася вище.

І з її глибини прорвалося щось, що можна було назвати голосом.

Не людським.

Не темним.

Не добрим.

Просто справжнім.

“Ви… обрали…”

І тоді вся зала засвітилася.

Земля стала теплою, як ранкове сонце.

Вода стала прозорою, як пам’ять.

Вогонь став тихим, як пісня.

І тінь… зникла.

Не розсіялася.

Не втекла.

Змінилася.

Вона стала колом.

Чистим.

Світлим.

Як символ.

Як знак.

Як відповідь.

Ми стояли в центрі цього світла.

І кожен із нас раптом зрозумів:

Не тінь була випробуванням.

Випробуванням був вибір.

І тільки тепер — справжньо тепер — можна було йти далі.

По завершенні ритуалу повітря в Академії видихнуло.

І десь далеко, але так близько, ніби всередині мене, я почула:

“Готово.”