Глава 86

Повернення до Академії ніколи не було простою подією.

Для тих, хто вступав — це був поріг, який відкриває новий світ, або закриває старий назавжди.

Для тих, хто вже ходив цим шляхом — це була тиха пам’ять. І теплий біль. І гордість.

Дорога, що вела до величезних брам, дрібно дзвеніла під ногами, і кожен чув цей звук по-своєму.

Анна йшла трохи позаду, але її рука лягала на плече Оріса так природно, ніби це було продовження самої землі. Вона вже знала, що чекає за тими стінами, знала, як змінює людина не випробування, а тиша між ними.

Вона усміхнулась, але усмішка була тихою.

«Медовий місяць…»
Вона думала про дні, які чекають їх після всього цього. Про вечори без натяку на небезпеку, про чай і руки, що знаходять одне одного навіть у сні.

І від цього її усмішка стала глибшою.

Оріс відчув тепло й раптом зловив себе 
на тому, що земля під ним перестала бути просто землею.

Вона стала відповіддю.

Він стиснув її пальці, і під ногами народилася крихітна тріщина — не знак сили, а знак довіри.

Ти тут.
Я тут.
І цього достатньо.

Мірель ішла попереду. Повітря рухалося навколо неї так, наче боялося порушити щось важливе.

Вона відчувала це вже кілька днів.

Не страх.

Не тиск.

Наче щось велике уважно дивиться — і чекає, поки вона переступить черговий поріг.

Вона зупинилась, підняла руку, і вітер ніжно торкнувся її пальців.

Він був теплий.

Як дитячий сміх.

Як спогад.

Як обіцянка.

Ти не одна.

Вона всміхнулась — по-справжньому.

Мируж йшов поруч із Люсією. Вода під їхніми кроками жила — але тихо, неначе шепіт.

Для нього вода завжди була дзеркалом.

А сьогодні вона показувала не лише його, а ще когось.

І це лякало.

І це лікувало.

Як можна так близько пускати… і не розчинитися?

Люсія доторкнулась до його плеча, і хвиля здійнялась так ніжно, ніби відповідала не руці, а почуттю.

Він не відвів погляду.

Бо вже не міг.

Бо вже не хотів.

Коли вони наблизилися до колон Академії, простір навколо згус — не буквально, не фізично, але так, що кожен відчув це в грудях.

Для Оріса це був запах сирої землі й нового росту.

Для Анни — тепло, яке нагадувало дім.

Для Мірель — ясний свист, який вона колись чула в дитинстві й давно забула.

Для Миружа — пісня, що народжується лише там, де вода пам’ятає більше, ніж людина.

Для Люсії — тиша, у якій народжуються рішення.

Вони зупинились одночасно.

Не домовляючись.

Бо щось доторкнулося кожного. Ми думали, що тіні вже не буде, але помилилися, вона пішла за нами. Треба провести повторний ритуал.
Не загрозливо.

Не холодно.

Не злобно.

Як поклик.

Тінь.

І вона відчула їх.

Не як ворог.

Не як загрозу.

Як випробування.

І так само, як відчули Лада й Пилип… кожен із них раптом усвідомив:

Ви вже не ті, ким були.

І світ цього разу не дозволить повернутися назад.

Академія стояла перед ними, велична й тиха.

Як межа.
Як питання.

Як відповідь.

І десь далеко — так далеко, що це вже було не відчуття, а майже пам’ять — тінь знову спалахнула.

Не для нападів.

Для вибору.