Глава 85

Ліс був таким тихим, що Лада відчула: це не тиша.

Це затримка.

Як перед тим, як хтось відкриває книгу, яку не читали багато століть.

Як перед тим, як народжується щось, що змінить життя всім, хто стоїть поруч.

Повітря навколо тремтіло, але не від холоду.

Від пам’яті.

І Лада знала:

Якщо вони зараз відступлять — назад дороги вже не буде.
І якщо підуть — це вже ніколи не закінчиться так, як було.

Вона глибоко вдихнула.

І відчула поруч Пилипа.

Не через тепло.

Через присутність.

Наче дві половини одного кола нарешті опинилися поруч, і це дратувало всесвіт більше, ніж будь-яка магія.

— Готова? — прошепотів він.

Вона не відповіла.

Бо відповідь була не словами.

Вона була тим, як Лада ступила вперед.
                                Сама галявина

Не просто галявина.

Коло.

Точнісінько так, як описували старі ритуали, які вже давно ніхто не практикував не тому що забули… а тому що боялися.

В центрі стояв камінь.

Вік його можна було визначити хіба що на дотик: він пам’ятав.

І коли Лада провела пальцями по його поверхні, по її шкірі пішла хвиля.

Не болісна.

Привітальна.

Наче камінь сказав:

Ми чекаємо.

І Лада вперше відчула, що ритуал… не для них.

Ритуал — для сили.

Для стихий.

Для рівноваги, яку вони можуть порушити або відновити.

                                      Мірель

Вона з’явилась без звуку.

Повітря розійшлося, наче відкривалася невидима завіса.

Мірель була бліда.

Не від страху.

Від усвідомлення.

— Я… — сказала вона.

І замовкла.

Бо слова зменшували б те, що вже вирувало всередині.

І її внутрішній голос — різкий, як порив бурі:

"Мені казали: контролюй.
Мені казали: будь тихою.
Мені казали: не давай стихії вести тебе.

А я…
А я ніколи не була тихою."

Вона опустила руки.

І повітря відступило.

Не злякалося.

Визнало.

І Лада відчула:
Мірель не боїться втратити контроль…
вона боїться перестати бути собою.

                               Оріс і Анна

Вони йшли поруч.

І здавалось, що між ними вже давно є щось таке, що сильніше будь-якої магії.

Але Анна не дивилась на чоловіка.

Її погляд був спрямований кудись всередину.

І її внутрішній голос був гірким, майже дитячим:

Я хочу більше…
Я боюся, що це «більше» зламає нас.
Я боюся, що якщо зламає — це буде моя вина.

Оріс цього не чув.

І це її лякало.

Бо для нього любов була простою.

Для неї — складною.

Вона зробила глибокий вдих.

І земля під її ногами здригнулась — так м’яко, так ніжно, ніби сказала:

Я приймаю.

І Анна заплакала.

Тихо.

Не соромлячись.

Бо це було не слабке.

Це було справжнє.

                              Мируж і Люсія

Вода відчувалась вже здалеку.

Не шумом.

Пам’яттю.

І Мируж був серед цього так природно, ніби народився не від матері, а від річки.

Але він був напружений.

І внутрішній голос був монотонним, як плин:

Я не брат.
Я — тінь брата.
Я нікому не потрібен так, як він…

Люсія взяла його за руку.

І вода відповіла.

Не емоцією.

Фактом.

Бо вода не питає «чому».

Вона просто є.

І її голос, тихий, але такий сталий:

— Ти потрібен мені.

І це було сильніше за будь-яку магію.

Мируж усміхнувся.

І вперше за довгий час… не відчув страху.

                                      Початок

Пилип підняв руку.

І світ затремтів.

Не від сили.

Від рівноваги, яка почала народжуватися.

Лада відчула, як тіні в ній прокидаються.

Не зло.

Не страх.

Сміливість.

Бо кожна велика сила має в собі тінь.

І неважливо, чи боїшся.

Важливо — чи приймеш.

Вона сказала голосно:

— Почнімо.

І вода пішла.

Не так, як звичайно.

Вона пішла по колу, немов з’єднувала все живе.

Повітря піднялося.

Земля загуділа.

Вогонь Пилипа став спокійним, як сплячий звір.

Туман згустився.

І тінь з’явилась.

Без форми.

Без намірів.

І Лада відчула:

Вона чує наші думки.
Вона бачить наші страхи.
Вона шукає правду.

І це було страшніше за будь-якого демона.

                                   Дзеркала тіні

Тінь розділилась.

І кожен побачив те, що ніколи не скажуть словами.

                                    Пилип

Він побачив Ладу.

І свою слабкість.

Я боюся losing her більше, ніж боюся смерті.
Вперше він признaв це.

І вперше йому стало легше.
                                    Лада

Вона побачила себе.

Не сильну.

Не незламну.

А людину.

Яка боїться стати злою.

Яка боїться стати чимось, що не зможе зупинити.

А якщо я перестану бути тим, кого я люблю?

І тінь не засміялась.

Тінь схилила голову.

Якби тінь могла — вона б сказала:

І це нормально.

                                   Мірель

Вона побачила бурю.

Без меж.

І свою радість.

І страх.

Я боюся, що мене злякаються…

Тінь обвила її, але не знищила.

Прийняла.

                                Оріс і Анна

Вони побачили одне одного.

І свої сумніви.

І те, що любов — це не гарантія.

Це вибір.

І тінь підняла їхні долоні так, що вони торкнулися.

І Анна перестала боятись.

Бо Оріс ніколи не вимагав бути ідеальною.

Він вимагав бути живою.

                              Мируж і Люсія

Вони побачили воду.