Глава 84

Вони всі чули туман і воду й землю й повітря.
Але найголоснішим був голос, що народився в них самих.

І ніхто не був до нього готовий.
                                    Оріс

Він стояв серед стежки, де вже давно не було ні туману, ні сліду тієї тіні, але всередині нього все ще гуло.

Вибір…

Слово крутилась у грудях, немов маленький камінчик, що постійно котився й загорталося об ребра.

Він завжди знав, що земля — це опора.

Те, що не відпускає.

Що бережуть.

Що проливає життя.

Але сьогодні земля ніби сказала йому щось інше.

А якщо опора — це не те, що тримає, а те, що дає рух?
А якщо справжня сила — не стояти, а йти?

Він підняв руку й провів пальцями по дереву, яке росло поруч — шорстке, старе, рішуче.

Ти виріс тут.
Ти прикоренився.
Ти став тим, кого всі називають стійким…
але чи не став ти від цього меншим?

Він відвернувся.

Анна стояла поруч, мовчала, але її погляд був таким ясним, ніби вона бачила кожну думку.

І тоді він вперше відчув сором.

Не тому, що боявся.

А тому, що хотів.

Хотів вийти за межі.

Хоча б на крок.

Хоча б раз.

І він усвідомив…

Вибір — це не завжди про те, що залишиш.
Іноді — про те, що дозволиш собі взяти.

Він глибоко вдихнув.

— Я піду… — прошепотів він.

І Анна усміхнулась так, ніби це було вже давно її відповіддю.

                                      Мірель

Повітря ніколи не бреше.

Воно показує кожну зміну настрою, кожне тремтіння, кожне приховане бажання.

Коли тінь згорнулася в клубок і потім стала рискою, Мірель відчула щось інше.

Відчула те, що боялася назвати.

Я не хочу бути просто голосом.
Не хочу бути лише тим, хто чує й передає.
Хочу бути тим, хто вибирає сама.

Вона завжди була легкою.

Всі казали: ти як повітря — нічого не тримає, ти завжди вільна.

І ніхто не розумів, що свобода — це страшно.

Бо коли нема ні опори, ні стін, ні пут…

Тоді треба тримати себе самій.

А тінь сьогодні сказала:
Тримай.

І вперше це не злякало.

Вона заплющила очі й дозволила подиху пройти крізь себе так глибоко, як ніколи.

Я вибираю.
Я беру відповідальність.
Я не тікаю від ваги.

Вона відкрила очі.

І це вже була не дівчина, що просто літала.

Це була жінка, що могла стояти.

                            Мируж і Люсія

Вода — це пам’ять.

І пам’ять — це обов’язок.

Коли тінь піднялась перед ними, Люсія відчула, як в горлі з’являється крихкий, болючий клубок.

Я не знаю, хто я…
Я боюсь знати…
Бо якщо дізнаюсь — більше не зможу сховатися від цього.

Вона глянула на Миружа.

Він стояв так спокійно, ніби вже давно прийняв відповідь, і просто чекав, коли вона відчує свою.

Вона нахилилася над водою.

І побачила не образи.

Побачила себе.

Не такою, якою була.

Не такою, якою її бачили.

А такою, якою могла стати.

І це розтрощило її.

— Я… боюся… — прошепотіла.

– Я знаю, — відповів Мируж.

І поклав руку їй на спину.

Тепло його долоні було таким простим і таким справжнім, що вода сама заспокоїлась.

— Тоді не вибирай сама, — сказав він. — Вибирай зі мною.

І тінь… визнала це.

Бо інколи вибір — це не шлях.

Інколи — це людина.

                              Лада й Пилип

Вони стояли поруч.

І тінь вже була не тінню.

Вона стала дзеркалом.

І від того дзеркала нікому з них не було куди тікати.

Лада відчула перше.

Я боюся не тіні.
Я боюся втратити.
Бо кожне почуття — це вже зв’язок.
А зв’язок — це відповідальність.
І я не знаю, чи готова…

Вона підняла очі.

Пилип дивився так, ніби бачив не її, а її душу.

І його думка була гучнішою за будь-який голос:

Я не боюся тіні.
Я боюся, що колись вона перестане мене бачити так, як зараз.

Бо це — те єдине, що дає сенс моєму вогню.

Вона здригнулась.

Бо це відчула.

І тінь… посміхнулась.

Не усмішкою.

Вібрацією.

Як коли вода зітхає всередині.

Хрест спалахнув.

І розсіялись ті два шляхи.

Але залишився третій.

Той, який ніхто не помічав.

Той, що народився між ними.

Не з води.

Не з вогню.

Не з повітря.
Не із землі.

А з того, що не має стихії.

З вибору.

З довіри.

З любові.

Лада простягнула руки.

— Я… піду.

Пилип взяв її пальці.

— Я поруч.

І тінь… стала світлом.

Бо вибір не віддаляє.

Він єднає.