Глава 83

Туман цього ранку був інший.

Не такий, як завжди: лагідний, теплий, що ховає від люду гілки й стежки й дає всім відчути себе трохи казковішими.
Цей… ходив. Дихав. Змінювався, немов уважно прислухався до кожного кроку.

Оріс помітив першим.

Він ішов поруч із Анною дорогою до лігвища коренів, де щороку землею проростали перші кристали-ґрунти — рідкісні, сильні, здатні лікувати й підтримувати життєву силу. Звичайно це була проста, майже рутинна справа. Земля любила їх, відчувала, що вони прийшли не брати, а берегти.

Та цього разу… земля затремтіла.

Ледь помітно, так, що відчути це міг тільки той, хто давно живе з нею серцем.
Оріс зупинився.

Анна озирнулася.

— Що таке?
— Не знаю… — він нахилився, провів долонею по сірій, вологій поверхні. — Вона… не радіє.

Її пальці торкнулися його руки, і від цього простого дотику він відчув, як напруга в ньому зменшилась.

— Земля не радіє… або боїться?

Від цих слів під їхніми ногами пройшов короткий, різкий поштовх.
Щось ніби відгукнулося.

І туман, що стояв уздовж стежки, сіпнувся — не розвіяний, не зсунений вітром.
Переміщений.

Оріс піднявся.

— Анно…
— Так, — прошепотіла вона. — Я відчуваю.

У тумані народився контур.

Ні… не народився.

З’явився так, немов хтось відкрив приховану щілину в повітрі й показав шматок іншої, невидимої реальності.

Контур був темний, але не чорний.
Глибокий, але не порожній.

І всередині… знову це відчуття: око.
Не зловмисне.
Не холодне.

Загальне.

Як запитання.

Анна зробила крок уперед.

— Не бійся, — прошепотіла вона Орісу, але говорила вже й собі. — Якщо це випробування… то це не означає, що нам треба тікати.

Контур зрушився, ніби схилився.

І в ту мить земля під ними вже не тремтіла від страху.

Вона тремтіла від уваги.

Тим часом, далеко від них, Мірель стояла на високій галявині, де ніколи не було туману.

Повітря там було чисте, відкриті простори були цим і цінні: кожен рух відчувався, кожен порив передбачався.

Тепер — нічого не відчувалося.

Порожнеча.

І голос.

Не голос — шелест, то сильніший, то тихіший, ніби хтось проговорював слова, але так, що вони не доходили до свідомості.

Вона здригнулась.

— Хто…?

Повітря згорнулось у клубок.

У клубок, що почав відбивати світло так, що здавалося: це фрагмент крижаного дзеркала.

І від того дзеркала пішла хвиля — не холодна і не тепла — хвиля, що пробігла по шкірі так, ніби хтось торкнувся самого пульсу.

Мірель вхопилася за руки.

— Я ж… я не хочу… — вирвалось у неї.

Хтось, щось, відчуло це.

Клубок розчинився.

І замість нього в повітрі залишилася лише одна ледве помітна рисочка.

Пряма.

Мирна.

Як середина між двома полюсами.

Як знак.

Вона впала на коліна.

— Це… вибір…
І від того слова в грудях з’явилося таке тепло, яке можна відчути лише тоді, коли боїшся, але приймаєш.
 Інша річка.

Інший берег.

Мируж йшов поруч із Люсією, але йшов так, наче кожен крок віддавався у плечі.

Вода цього дня була неприродно спокійна.

Її поверхня відбивала не небо, а пам’ять.

Вони зупинилися одночасно.

— Ти бачиш? — прошепотіла дівчина.

Мируж кивнув.

І в гладіні з’явились образи.

Не сказані, але відчутні.

Давні клятви.

Плоди, що ніколи не були з’їдені.

Дівчата й юнаки, яких ніхто тепер не пам’ятає.

І відчуття — солона радість і гірка відповідальність.

Вода піднялася.

Не хвилею.

Не стовпом.

Фігурою.

Той самий прозорий силует.

Вона — істота, що не мала обличчя, але мала голос:

— Вода пам’ятає. Ти пам’ятаєш. І вибираєш.

Люсія відступила.

— Я не… не можу. Я не знаю…

Мируж поклав долоню їй на плече.

— Ти можеш. Пам’ятай: вода не питає, ким ти станеш. Вона питає, чи підеш за тим, що відчуваєш.

І туман—ні, вода — визнала це.

А Лада й Пилип…
Вони відчули це останніми.

Бо їхня тінь була найгучнішою.

Стоячи поруч на березі, вони почули один і той самий поклик.

Не зовнішній.

Внутрішній.

І коли контур з’явився між ними — вже не окремий, вже не розмитий — а наче складений із обох стихій, і холоду, і полум’я, і течії, і тиску землі…
вони обоє відступили.

Не від страху.

Від правди.

Тінь стала розширюватись.

І в центрі цього нового, величнішого утворення спалахнув символ.

Не око.

Не постать.

Простий знак.

Хрест.

Перехрестя.

Місце, де дороги не зливаються.

Де треба вибрати.

Лада промовила першою:

— Це… не випробування.

Пилип стиснув її руку.

— Це пропозиція.

І тінь…
Задихалася тихо.

Як світло, що чекає.

Відлуння пішло по всіх героїв.

По землі, що уважно слухала.

По воді, що пам’ятала.

По повітрю, що шепотіло.

По вогню, що ніколи не гас.

І всі вони знали:

Наступний крок — буде їхній.

І ніхто не зможе зробити його замість.