Глава 82

                                   Пилип 

Те, що ми побачили біля річки, не зникло з мене так само легко, як розтануло світло богині.

Воно залишилось — коротким, але чітким відбитком, наче дотик гарячого металу, який ніколи повністю не зникає з пальців.

Я йшов поруч із Ладою, і кожен наш крок був голоснішим за будь-які слова.

Тінь… випробування… або відлуння сили — як би це не назвали — більше не була просто загрозою.

Вона стала дорученням.

І це лякало мене набагато сильніше, ніж будь-яка бійка або напад.

Бо коли перед тобою стоїть ворог — ти знаєш, що робити.

А коли перед тобою стоїть вибір…

Тут немає зброї.
Є тільки ти.

І ті, кому ти дозволяєш бути поруч.

Ми йшли вгору стежкою, що вела до старих кам’яних терас над річкою — місця, де вода звичайно здіймалася так високо, що губилась у тумані.

Там завжди було тихо.

Там чути більше, ніж в інших місцях.

Не тому, що природа така.

А тому, що ті, хто прийшли до цього світу давно, лишили тут свої відголоски.

Я не знав цього напевно.
Я просто відчував.

Лада зупинилась.

Не різко.

Тихо.

Як зупиняється людина, що чує щось, чого ніхто інший не чує.

— Пилип… — сказала вона.

Тільки цього достатньо, щоб мене пробіг холод по хребту.

— Що?

Вона опустила руки.

І вода… не з’явилась.

Вона пішла.

Відступила від неї, наче відтягнулась у глибину, оголивши тонку, світлу плівку, що тремтіла, як живе срібло.

Я не мав слів.

Бо цього не було ні в чому, що я знав.

— Що це? — прошепотів.

Вона не відповіла.

Бо плівка відкрилась.

Як туман, що відступає від дороги.

І в ній з’явився контур.

Не людини.

Не тіні.

Не богині.

Щось посередині.

Високе.

Гнучке.

Як нитка, на яку нанизано багато світів.

І голос.

Не звук.
Не думка.

Щось, що торкається тільки тих, кого воно приходить кликати.

Вам ще рано… але ви вже йдете…

Я відчув, як моє полум’я спалахнуло всередині без вогню.

Лада затремтіла.

— Пилип… це не говорить зі мною… це говорить із нами.

І раптом я зрозумів.

Не сила.

Не тінь.

Не вибір.

А відповідальність.

Те, що росте разом із нами.

Якщо ми зламаємось — зламається й те, що за нами.
І, можливо, те, що ще не народилось.

Я зробив крок.

Вогонь зійшов зі мого пальця так тихо, що він став схожим на світлячка.

І коли він торкнувся плівки — вона не розпалась.

Вона засяяла.

З’єдналась.

Як два голоси, що сплелися в один.

Голос повернувся:

Ті, хто несуть межі… повинні навчитися стояти разом.

Лада підняла голову.

І в її очах не було страху.

Не було смутку.

Було щось інше.

Те, що народжується тільки тоді, коли людина знімає з себе останню маску.

— Тоді… ми навчимось.

Я відчув, як моє горло стискається.

Бо це було не обіцянка.

Це було рішення.

І це було сильніше за будь-який присяжний рух.

— Ми навчимось, — повторив я.

Плівка схлопнулась.

Вода стала прозорою.

Туман розійшовся.

І світ знову став звичайним.

Занадто звичайним.

Наче нічого й не було.

Але ми знали.

Бо тепер у нас було те, чого не забирають навіть боги:

розуміння.

І дорога.

Лада взяла мене за руку.

Не обережно.

Не сором’язливо.

Так, як беруться за те, що вже не відпустять.

— Пилип… ти боїшся?

Я усміхнувся.

— Так.

— Чого?

— Що ми станемо сильнішими, ніж можуть витримати ті, кого ми любимо.
Вона стишила пальці на моїх.

— Тоді… будемо вчити їх разом.

І раптом мені стало світліше, ніж будь-коли.

Бо для щастя не треба бути ідеальним.

Треба бути поруч.

І вже цього достатньо.