Глава 81

                                       Лада

Після того, що сталося біля річки, я не могла говорити.

Не тому, що не знаходила слів.

А тому, що слова раптом перестали бути потрібні.

Між нами стояла тиша, але це була не порожня тиша.

Це була тиша, що сповнювала все навколо — як вода наповнює посуд, як світло наповнює простір, як тепло наповнює тіло.

Пилип стояв поруч, і я відчувала кожен рух його дихання.
Відчувала кожен поштовх полум’я в ньому — наче це був відбиток мого власного пульсу.

І в цій єдності не було страху.

Не було сумніву.

Не було того, що раніше постійно сиділо в мені:
а що, як ми не витримаємо?
а що, як моя сила — прокляття?
а що, як тінь прийде знову?

Тепер відповідь стояла поруч.

Якщо це й було випробування богів — ми вже давно його пройшли.

Бо вони перевіряють не силу.

Вони перевіряють серце.

Я не знала, скільки стояла так, поки річка знову не стала звичайною, поки туман не розвіявся, поки світло не стало м’яким.

Пилип зробив перший крок назад.

І це було так натужно, так несвоєчасно, що я навіть всміхнулась.

— Що? — запитала я, відчуваючи, як вода сама тече в моїх пальцях, немов підтримує мене.

Він похитав головою.

— Я… боюся заговорити. Щоб не зруйнувати це.

Я подивилась на нього.
На його вогонь.

На його знайоме, рідне, живе тепло.

І раптом зрозуміла:
я не боюсь.

Не боюсь говорити.

Бо правда, сказана з відкритим серцем, нічого не руйнує.

— Пилип… — прошепотіла я.

Він підняв погляд.

— Ти не зруйнуєш нічого.

— Тоді скажи.

Я повільно зсунула руку до нього.

Полум’я в нього відреагувало миттєво — не спалахом, не небезпекою, а ніжністю.

Як якщо б вогонь умів торкатись.

— Я не знала, що можна відчути так багато… і не злякатись.
Він притримав мою руку.

Не міцно.

Не по-власницьки.

Просто… бережно.

— Я теж.

І в цю мить вода між нами піднялась просто сама, не як захист і не як зброя.

Вона піднялась як дзеркало.

І відобразила не наші обличчя.

А наші три постаті.

Ту, що була нашою можливою силою.

Ту, що була нашою відповідальністю.

І ту, що була нашою правдою.

І від цього відображення перехопило подих.

Бо в ньому не було страху.

Не було темряви.

Не було загрози.

Була лише гармонія.

— Що це означає? — прошепотів Пилип.

Я здригнулась.

Бо відповідь прийшла не словами.

А відчуттям.

Глибинним.

Тим, яке народжується в людині, коли світ відкривається так, що не залишає місця для сумнівів.

— Що ми… не руйнуємо одне одного.

— І не маємо для цього потреби.

Вода озирнулась.

Світло загубилось.

І з відображення вийшла тонка, майже невидима смужка холоду.

Не напад.

Не загроза.

Знак.

Вона ткнулась між нашими пальцями й зникла.

Пилип стиснув мою руку.

— Вона ще тут.

— Так.

— Чого хоче?

Я вдихнула.

І вперше не боялась відповісти:

— Щоб ми стали тим, ким можемо бути.

І це було страшніше за будь-який напад.

Бо битви можна виграти.

А от бути достатньо сильним… це вже інше.

Пилип усміхнувся.
Не так, як усміхаються людям.

Так, як усміхаються тим, кому довіряєш понад усе.

— Тоді… підемо.

— Куди?

— Туди, де нас чекають.

І я пішла.

Не тому, що мусила.

Не тому, що боялась.

А тому, що тепер знала:
якщо попереду тінь — я зустріну її не одна.