Глава 80

                                      Пилип 

Тінь більше не приходила так, як раніше.

І саме це лякало.

Не напад. Не холод. Не передчуття смерті.

А тиша.

Те, що неможливо виміряти, зловити, проміряти поглядом або силою.

Вона була всюди.

В кожній тіні від даху.

В кожній западині між корою й землею.

В кожній краплині води, що тремтіла на листку після нічної роси.

Я відчував її так само, як відчуваєш грім, що ще не прогримів.

— Пилип… — Лада зупинилась поруч, навіть не озираючись. — Ти відчуваєш це так само, як і я?

Я кивнув.
Бо говорити вже не було потреби.

Вона приклала пальці до моєї долоні — і я відчув, як її вода рухнулася, як жива істота, ніби відгукуючись на невидимий поклик.

Тінь росла.

А ми… дорослішали.

Не в часі.

В силі.

І це було небезпечно.

Бо коли сила росте швидше, ніж людина встигає зрозуміти себе — світ відповідає.

Туман над річкою стояв сьогодні густіший, ніж будь-коли.

І світло в ньому було неправильним.

Не м’яким, не золотим.

Холодним.
Гострим, як скло.

Я вже ступив було перший крок до води, коли Лада стиснула мою руку так, що кістки клацнули.

— Не йди… поки не з’явиться відповідь.

Я розгубився.

— Яка відповідь?

Вона підняла погляд.

І в її очах я вперше за довгий час побачив страх.

Не перед тінню.

Перед правдою.

Туман здригнувся.

Не рухом.

Не хвилею.

А наче в нього впустили ще одне вимірювання.

Спіраль.

Висока.

Глибока.

Прозора.

Вона відкривалася, як гігантська рана, що світиться зсередини.

І з неї — вийшла тінь.

Не темна.

Не безформна.

Не хижа.

Вона була схожа на віддзеркалення.

На нас.

На наші можливості.

На те, чого ми боїмося.

І на те, що могли б стати.

Переді мною з’явився я.

Але не той, ким я є.

Той, ким я міг би стати, якби перестав стримувати полум’я.

Мій погляд був жорсткіший.

Рухи — впевненіші.

І вогонь… спів так, що від нього тремтіло повітря.

Потім з’явилася Лада.

Але її вода була не тихою.

Не ніжною.

Не лікувальною.

Вона була як океан.

Повна глибин.

Повна правди.

Повна сили.

І між нами народилась третя постать.

Голубувата.

Витончена.

Як марево.

Як обіцянка.

— Ви прийшли, — прозвучав голос.

Не звучав.

Відчувався.

Як доторк до серця.

— Що від нас хочуть? — прошепотів я.

— Щоб ви обрали.

— Обрали… що?
— Хто ви будете.

Лада стиснула мою руку так, що вся моя увага зосередилась у цьому одному дотику.

Її голос тремтів, але був твердий.

— Ми вже обрали.

І я зрозумів.

Не думкою.

Не словами.

Не навіть рішенням.

А тим, що є в людині сильнішим за будь-яку магію:

любов.

Тінь здригнулась.

Розсіялась.
Перетворилася на світло, що розплавило в мені страх, немов сніг.

І разом із тінню зникло те, що мучило найбільше:

питання.

Бо відповідь вже була.