Глава 79

                                            Лада

Коли ми повернулися до селища, я відчула, як мені знову важко дихати.

Не від страху.

Від усвідомлення.

Від того, що світ розкрився ще трохи — і тепер назад дороги немає.

Пилип ішов поруч мовчки. Його крок був рівний, але рука час від часу злегка напружувалася — так відбувається, коли чоловік стримує щось важливе, чого ще не вміє назвати.

Я це відчула.

І це… розтопило мене більше, ніж будь-яка вода.

— Пилип… — озвалась я нарешті, бо тиша ставала надто густою.

Він повернув голову.
— Так?

Я зупинилася.

Він теж.

І ми стояли посеред стежки між будинками, ніби весь світ раптом перестав існувати.

— Ти сказав, що знаєш, що хочеш стати.

Він видихнув. Трохи, ледве помітно. Але я вловила.

— Так.

— То скажи.

Він усміхнувся.

І вже не так безтурботно, як раніше.

А так, як усміхається той, хто вирішив говорити правду — навіть якщо вона болить.

— Я хочу стати тим, хто не боїться йти поруч із тобою.
Не через тінь.
Не через богів.

Не через випробування.
А просто… тому що це — єдиний напрям, у якому мені хочеться рухатися.

Мені здалося, що земля втратила опору.

Я не зірвалась, не розплакалась і не закричала.

Бо всередині було так багато світла, що будь-яка сильніша реакція здавалася б зневагою до нього.

Я підняла руку і торкнулася його грудей.

Тепло.

Ритм.

Живий.

— Я… не знаю, що станеться завтра.

Він нахилився ближче, але не торкнувся.

— І я не знаю.

— Але якщо тінь прийшла через те, що в нас росте щось… — я замовкла, бо слова виявилися надто маленькими для цього відчуття.

Він допоміг.

— То ми будемо рости разом.

Я всміхнулась.

Гірко.

Ніжно.

— Так.

І в цей момент мені стало страшно.

Не за себе.

За нього.

Бо я знала: кожна велика сила має ціну.

І кожне рішення — наслідки.

— Пилип… — тихо прошепотіла я. — Якщо тінь забере когось… я не переживу.

Він не відступив.

Не відмахнувся.

Не сказав «не бійся», бо це було б неправдою.

Він лише взяв мене за руки.

Твердo.

Як обіцянку.

— Тоді не бійся, що це буду я.

Я здригнулася.

— Чому?

Він подивився так, ніби бачив мене наскрізь.

— Бо я буду боротися до останнього подиху.
А ти — перестанеш боятися тоді, коли зрозумієш: тінь не бере тих, кого любов (неважливо яка — родинна, дружня чи інша) робить сильнішими, ніж вони є.

Я не знала, що відповісти.

Бо це було… справжньо.

І правильно.

І страшно красиво.

Він підняв мою руку й торкнувся губами.

Легко.

Як перший промінь після довгої ночі.

— Підемо.

І ми пішли.

Не як двоє, які ховаються або готуються.

А як ті, хто вже обрав.

Тінь, звісно, не зникла.

Вона стояла десь на межі.

Відчувала нас.

Вивчала.

І, можливо, навіть… чекала.

Бо справжні випробування завжди починаються не з нападів.

А з рішень.

І цього дня ми зробили перше.