Глава 78

                                         Пилип

Те, що сталося на березі, я пам’ятатиму до кінця життя.

Не тому, що тінь зникла.

Не тому, що об’єдналося те, чого не мало бути.

А тому, що Лада сказала те, чого я боявся почути… і більше боявся вимовити.

І тепер світ був інший.

Не яскравіший.

Глибший.

Якщо раніше я жив — то тепер мені дозволили бачити.

Я стояв поруч із нею, і повітря навколо ніби відкривалося, наче хтось розсунув завісу, яку я не помічав роками.

— Пилип… — Лада торкнулася моєї руки. Легко. Так, що це було майже несвідомо.

Але для мене — як удар.

Я повернувся.

Вона була бліда після пережитого, але очі світилися тим самим світлом, що світила вода, коли з'явилася богиня.

І це світло було… довірою.

Довірою, яка не просила нічого взамін.

Довірою, яка вже була відповіддю.

— Ладо… — я нахилився до неї, але не торкнувся губами. Не міг. Бо це вже було не просто почуття. Це вже було рішення.

— Якщо тінь прийшла через нас… — вона видихнула, наче боялася злякати тишу, — то вона повернеться.

— Так, — я кивнув.

— Що нам робити?

І тут я вперше за довгий час не знав, що відповісти.

вогонь — простий.

Він або палає, або гасне.

А це… це було складніше.

— Ми повинні зрозуміти, що в собі несемо, — нарешті сказав я. — Що ми пробудили. І що хочемо стати.

Вона всміхнулась.

Тихо.

Трохи сумно.

— Ти вже знаєш?

Я вдихнув.

Повітря пахло водою й холодом, але чомусь мені здавалося — пахне домівкою.

— Так.

Вона підняла брову.

— І?

— І я не скажу.
Вона розсміялася.

Справжнім сміхом.

І тому цьому світу стало легше.

— Пилип… ти безнадійний.

— Може й так.

Ми рушили назад до селища.

Тільки тепер я відчував кожен крок і кожен погляд так, ніби йшов у нову реальність.

А тінь… тінь вже мовчала.

Але я знав.

Вона не зникла.

Вона лише чекала.

Бо вибір зроблено.

І тепер — час відповідати.