Глава 77

                                        Лада

Тінь прийшла не так, як я очікувала.

Я чекала удару.

Холодного, різкого, як ножа.

Я чекала примусу.

Але те, що з’явилося перед нами, не мало нічого спільного з агресією.

Воно просто стояло.

Високе, витягнуте, без чітких контурів, але живе такою глибинною присутністю, що мені стало важко дихати.

І найстрашніше — я відчула в ньому… сум.

Не чужий.

Наш.

Якщо тінь могла мати голос, він прозвучав би всередині моєї грудей:

Показала. Тепер вибери.

Я зробила крок назад.

Пилип одразу ступив уперед, став між мною й тінню так природно, ніби був єдиною дорогою, яку я мала пройти.

— Не рухайся, — прошепотів він.

Я знала, що це не наказ.

Це був страх.

Любов.

І щось, чого він не вмів вимовити вголос.

Тінь повільно нахилилася.

І на мить мені здалося, що в її безформному «обличчі» проступив контур.

Не око.

Вікно.

Я заглянула.

І провалилася.

Не в майбутнє.

Не в минуле.

В себе.

Я бачила, як вода розливається по світу, стираючи межі, відновлюючи, очищуючи.

Я бачила, як вона зливається з полум’ям Пилипа у коло, яке не знищує, а народжує.

Я бачила, як ми — не два елементалісти, не два учні, не два серця.

А щось інше.
Щось, що може створити відповідь на питання, які людство навіть не ставить.

І я бачу…

як ми можемо згоріти.

Не фізично.

Серцем.

Бо сила, що не має кого обирати — руйнує всіх.

Я відсмикнулася, схопила повітря так різко, що запаморочилося.

Пилип поклав руки мені на плечі.

— Ладо… що там?

Я не могла говорити.

Бо відповідь була занадто велика.

Тінь знову посунулася вперед.

І в цю мить я відчула не холод.

Не тиск.

А довіру.

Я знала.

Що маю зробити.

Я простягнула руку.

Звичайна рука.

Тепла.

І коли мої пальці торкнулися тіні — нічого не сталося.

Не зламалося.

Не потемніло.

Не зникло.

Вона стала прозорою.

Як вода.

Як світло.
А я почула:

Ви вже вибрали. Тепер скажіть це.

Я повернулася до Пилипа.

Він стояв так близько, що я відчувала кожен його подих.

В його очах була не тільки відданість.

Була готовність.

Не вести.

Не захищати.

Бути.

Я відкрила рот.

І слова, які я боялася вимовити весь цей час, вийшли самі, наче їх тримала не моя воля, а справжня, щира істина:

— Я вибираю тебе.

Тінь здригнулася.

Не від страху.

Від… радості.

Вона піднялася вгору, розсіялася дрібними іскрами, які світилися так м’яко, що мені хотілося плакати.

І голос, останній, тихий, але повний:

Тепер… ваша черга відповідати.

Пилип опустився навколішки.

Взяв мою руку в свої долоні так обережно, ніби тримав найтендітніший крихкий скарб.

І сказав:

— Ладо…
— Він замовк, бо голос зірвався.

Я вже знала.

І це було найсильнішим.

Бо відповідь — це не слова.

Це те, що людина готова зробити після них.

Він піднявся.
Обійняв.

І цього було достатньо.

Бо тінь повернулася не для того, щоб знищити.

А для того, щоб розкрити.

І ми більше вже не були такими, як до цього.