Глава 76

                                       Пилип

Я не міг відігнати того відчуття.

Те, що тінь залишила в мені, ніяк не схоже ні на біль, ні на страх, ні навіть на шрам.

Це було… питання.

Таке глибоке, що я боявся заглянути в нього.

І таке чітке, що відчував: якщо колись знайду відповідь, мені вже не буде дороги назад.

Лада сиділа поруч, схилившись над підлогою, на якій вода ще не встигла повністю зійти. Її пальці ковзали поверхні, ніби вона намагалася знайти там знак або слід, який не зник.

— Ти вже час… — почав я.

Вона підняла плечі.

— Не кажи.
— Що?

— Що треба відпочити.

Я розсміявся тихо.

— Добре.

І цього було достатньо.

Ми сиділи так довго, що навіть сонце змінило кут і заграло по стінах золотими мазками.

Тінь могла з’явитися в будь-який момент.

І все одно… я не відчував страху.

Я відчував відповідальність.

І це було страшніше.

— Пилип… — Лада підняла голову.

В її очах була втома, але й щось ще.

Щось, що вже не можна було приховати.

— Я бачила.

Я стиснув пальці.

— Що саме?

Вона видихнула.

— Себе… без тебе.

Я не знав, що відповісти.

Бо це було…

не страшно.

Не боляче.

Просто правдиво.

І тому — нестерпно.

— Тінь показала не майбутнє, — тихо сказала вона, — вона показала можливість.

І раптом я зрозумів.

Те, що торкнулося мене — це була не загроза.

Це була умова.

Умовою було не те, що ми станемо сильнішими.

Не те, що ми станемо богами або чудовиськами.

Умовою було одне:

Що ми не повернемося тими, ким були, навіть якщо зламаємо тінь.

Я підвівся.

Підійшов до вікна.

На вулиці піднімався вітер, і його шурхіт був майже… голосом.

— Ми повинні говорити з Ерделом.

Лада піднялася слідом.

— Він вже казав усе, що знав.

— Не все.

відчував це так само чітко, як відчував свій вогонь.

— Він знає більше, ніж каже.

Вона нахилилася, і її волосся торкнулося моєї щоки.

— Я боюся.

Не від тіні.

Від того, що відбувається з нами.

Від того, що ми вже не можемо назвати простими людьми.

Я провів пальцями по її щоках.

— Я теж.

І це було чесно.

Ми вийшли з дому.

Вітер одразу став різкішим.

Повітря тягло за собою металевим присмаком.

І в цю мить я почув.

Не зміст.

Тільки ритм.

Як пульс.

Як кроки.

Як чужий подих.

Тінь була близько.

Дуже близько.

І, здається, цього разу вона вже не збиралася перевіряти.

Вона збиралася просити.

Чи вимагати.

Я не знав.

І це лякало сильніше за будь-яку загрозу.

Лада стиснула мою руку так, що я відчув біль.

— Пилип…
— Я тут.

І хоч світ знову здригнувся, ніби хтось провів по ньому невидимим пером…

Я знав одне:

Якщо тінь прийде — ми зустрінемо її не роздільно.

А разом.

Бо інакше — вона забере не життя.

Вона забере сенс.