Глава 75

                                       Лада

Те, що сталося біля річки, не виходило з мене цілий день.

Не слова богині — ні.

А відчуття.

Наче хтось відкрив усередині мене давній, давно замурований прохід.
Не світлий і не темний. Просто чужий.

І відтоді я не могла відчути себе так, як раніше.

Пилип стояв поруч, але я чула, як він дихає так само напружено, як і я. Він не казав нічого зайвого, і я була вдячна — інколи тишу треба берегти так само, як магію.

Коли ми повернулися до дому, я зайшла в кімнату й сіла просто на підлогу.

Вода в мисці на столі ворухнулась.

Ледь.
Як дотик пальця.

Я простягла руку.
І замерла.

Бо в тиші я почула… не голос.
Не шепіт.

Наче відголосок почуття.

Страх.

Не мій.

І він був спрямований на мене.

Я відсмикнула руку так різко, що вода розбризкалася по підлозі.

— Ладо? — Пилип був поруч миттю. Він завжди відчував мене так, ніби ми були сплетені тонкими мотузками, яких не видно.

Я підвела погляд.

— Вона тут.

Не сказала хто.
Не треба було.

Він став переді мною, і полум’я в його долонях спалахнуло, але… не так, як раніше. Не гаряче, не певно.

Наче й воно відчуло чужу невпевненість.

Повітря стало густішим.

Тінь з’явилася не з кутка і не зі стелі.

Вона народилася посеред кімнати — із слабкого тремтіння світла, ніби хтось торкнувся тонкої плівки, що вимірює реальність.

І стала чіткою.

Занадто чіткою для тіні.

Для миті мені здалося, що я бачу її обличчя.

Не справжнє.

Не людське.

Але настільки виразне, що мене кинуло в холод.

Вона показала.

Не сказала.

Горизонт розірвався темною хвилею.

Я стояла посеред нього.

Пилип був поруч.

І не міг загорітися.

І вода чорніла.

І щось тягло мене вниз.

Я зробила крок назад, але сама підлога пішла з-під ніг.

— Ладо! — Пилип схопив мене за плечі. Його дотик був гарячий, справжній, рятівний.

Тінь не нападала.

Вона просто стояла.
І це було страшніше.

Бо напад можна відбити.

А таке… не відбивається.

— Це… це майбутнє? — прошепотіла я.

Пилип похитнув головою.

— Або страх.
Або брехня.
Або те, що ми не хочемо бачити.

Я відчула, як тінь здійнялася за ним.

І торкнулася.

Не холодом.

Не темрявою.

Болю.

Того страшного, пекучого болю, який народжується не з травми, а з усвідомлення межі.
Пилип стиснув зуби.

Полум’я в його пальцях зойкнуло й погасло.

Я закричала — не голосом, а водою.

Вона піднялася стіною, щитом, хвилею, цілим морем.

Тінь розчинилася.

І зникла так тихо, що я навіть не зрозуміла, що сталося.

Ми стояли в тиші.

Вода спадала по підлозі, як сльози.

Пилип тримався за руку так, ніби боявся втратити відчуття.

— Ладо… — він ледве видихнув. — Вона… торкнулась і мене.

І в цю секунду я зрозуміла:

Богиня говорила правду.

Але не всю.
Бо те, що показала тінь, не було ані вибором, ані відлунням.

Це було попередження.

Не про смерть.

Про те, що ми можемо стати руїною не для себе… а для того, що між нами.

— Пилип… — я взяла його за руку, і вода, і тепло, і страх злилися в одному пульсі.

— Що б це не було…
— я підняла голову, бо відступати вже не мала права, —
ми не дозволимо тіні визначати нас.

Він усміхнувся.

Тихо.

І так, що в цій усмішці не було жодної бравади — лише рішучість.

— Разом.

І хоч тінь знову могла повернутися в будь-яку мить…

Я знала: вже не боюся.

Бо страх — це те, що можна прожити.

А от самотність…
самотність ніколи не зникне.