Глава 74

Тінь повернулася не тоді, коли ми були готові.

Вона повернулася тоді, коли ми вперше за довгий час дозволили собі відчути спокій.

Ми сиділи на березі річки — не тренувались, не говорили про небезпеку, навіть не торкалися сили. Просто сиділи поруч і дивилися, як вода тече так, ніби не знає нічого про випробування, тіні й богів.

Я відчув це першим.

Не холод.
Не рух.
Не тінь.

А порожнечу.

Ту саму, що з’являється, коли віднімають звук із кімнати або прибирають світло з ночі. Наче щось на мить перестало існувати… і потім повернулося назад із чужим відлунням.

Лада здригнулася. Її пальці торкнулися моєї руки, і я відчув, як вода всередині неї збурилася.

— Пилип… — прошепотіла вона.

Я вже підвівся.

Туман, який з’явився на поверхні річки, цього разу був густішим. Не прозорим. Не рухливим. Він був щільним, мов чорнило, що не змішується з водою.

І з цього чорнила народилася фігура.

Не розмите, а чітке.

Не високе, а рівне нам по плечі.

Не безлике, а… усміхнене.

Я відсмикнув руку від Лади. Вона не злякалася — але її дихання стало коротшим.

— Вона… змінюється, — сказала вона тихо.

— Так, — відповів я, піднімаючи полум’я. — Бо ми теж.

Тінь зробила крок.

І світ навколо на мить перевернувся.

Вода стала твердою, як скло.

Полум’я замерзло в повітрі, перетворившись на червоні кристали.

А ми… опинилися всередині.

Не річка.
Не селище.
Не ніч і не день.

Простір, де немає ні звуку, ні тіла.

І тінь стояла перед нами так близько, що я відчув її холод, як чужий подих.

— Що це…? — Лада простягнула руку і відсмикнула її так швидко, ніби торкнулася отрути.

Тінь підняла свою руку.

І в цю ж мить всередині мене щось розірвалося — але не болем.
Пам’ять.

Не моя.
Не її.
Не людська.

Спогади вогню, що народився в надрах світу.
Води, що заповнила перші пустелі.
Боротьби світла і тиші, що ніколи не були ворогами.

І голос.

Без слів.

Такі голоси не говорять — вони відкривають.

"Ви ростете.
Ви створюєте.
Ви змінюєте баланс.

Хто ви будете, коли отримаєте більше, ніж може витримати серце?"

Я відчув, як Лада схопила мене за руку.

— Пилип… я боюся.

Не тіні.
Не випробування.
Не сили.

Саме цього питання.

Я стиснув її пальці так, що вона скрикнула — і засміялася.

— Я теж.

Тіні стало достатньо.

Вона зникла.

І ми опинилися назад на березі.

Вода текла так само.

Полум’я потріскувало так само.

Тільки ми вже були іншими.

Лада повільно видихнула.

— Вона… не хоче знищити нас.

— Вона хоче знати, — додав я.

І тоді тінь знову з’явилася.

Але цього разу не перед нами.

А між нами.

Якщо б вона мала обличчя, я впевнений — усміхнулась би.

— Пилип… — Лада прошепотіла.

Я не відповів словами.

Я просто взяв її за руки.

А тінь… легенько ковзнула по нашим пальцям.

І розчинилася.

Як крапля світла.

Як вибір.