Глава 73

Я прийшов до Лади зранку. Не тому, що мав чітке рішення — просто внутрішнє напруження не давало сидіти вдома. Після розмови з Ерделом мені було важко дихати: слова старого чарівника гули в голові, як дзвін тривоги.

Лада відкрила двері здивовано.

— Ти рано… Все гаразд?

— Не зовсім, — сказав я. — Мені потрібно з тобою поговорити.

Вона пропустила мене всередину.
У домі панувала тиша, та сама, що завжди заспокоювала, але зараз тільки підкреслювала, що я прийшов із поганими новинами.

Я сів навпроти неї таким чином, щоб бачити її очі.
І просто сказав правду:
— Я був у Ердела.

Лада завмерла, наче не очікувала почути таке.

— Навіщо?

— Бо після вчорашнього… — я проковтнув повітря. — Бо тінь — це не просто дивна істота. І не випадковий напад.

Вона нахилилась уперед, і я помітив, як її пальці ледь здригнулися.

— Що ти дізнався?

Я вдихнув на повні груди:

— Ердел сказав, що тінь — це випробування. Не людське. Не природне. Його посилають ті, хто стоїть над нашим світом. Ті, хто стежить за магією і за… нашими межами.
— Богами?.. — прошепотіла вона.

— Він не сказав цього прямо. Але він дав зрозуміти. І ще… — я зупинився, бо не знав, як м’яко повідомити найгірше. — Тінь зробила лише перший крок. Вона повернеться.

Лада різко вдихнула, очі розширилися.

— Але чому до нас?

— Бо ми… надто близько підійшли до того, чого не повинні були торкатися, — тихо відповів я. — Її цікавимо саме ми.

Довга напружена тиша.
І тоді Лада піднялася.

— Підемо до річки.

— До річки? — здивувався я.

— Я відчуваю… щось. Наче мене кличуть. Наче там є відповідь.

У її голосі не було коливань. Тільки впевненість.

— Добре, — сказав я. — Я з тобою.

Ми вийшли з дому.
Сонце стояло низько, але день був тихий, напрочуд прозорий. І тільки коли ми звернули на стежку до річки, я відчув, що повітря навколо нас змінилося.

Неначе нас уже чекали.

йшли до річки мовчки.
Лада майже не дивилась на дорогу — її внутрішня напруга відчувалась так, ніби повітря навколо неї стало густішим. Річка кликала її. Мені навіть не треба було питати.

Коли ми вийшли на берег, вона зупинилась так різко, що я торкнувся її плеча, щоб втримати рівновагу.

— Пилип… тут щось не так.

Вода була тиха, але тривога стояла в повітрі.
Тоді я сказав те, що мав сказати ще до того, як ми рушили.

— Я говорив з Ерделом.
Лада обернулася до мене.

— Він знає, що це? — її голос був тихим, але напруженим.

— Не зовсім. — Я зітхнув. — Він сказав, що ця тінь пов’язана з підсиленням нашої сили. І що вона… реагує на тебе. І на мене.
— І що це означає?

— Що вона повернеться. І що це було не напад заради шкоди. Це було… знайомство.

Лада здригнулась — не від страху, від злості.

— Вона могла вбити мене!
— Ні, — я покачав головою. — Ердел сказав, що якби вона хотіла — зробила б це. Вона вивчала. Відчувала твій кордон. І… мій теж.

Лада вже хотіла щось відповісти — але річка ворухнулася.

Не вітром.
Не течією.
Сама по собі.

Легке світіння пройшло по воді, як дотик світла. Лада зробила крок вперед, немов не своїми ногами.

— Пилип…

Я став ближче до неї автоматично, і моє полум’я відгукнулося в долонях.
Вода піднялася невеликими хвилями — потім згустилася в сяючу постать.

Жіночу. Прозору.

Немов вирізану з чистої річкової течії.

Богиня.

Від неї не було холоду.
Від неї було відчуття… глибини.

Її голос прозвучав всередині грудей, не вухами.

— Діти Стихій. Ваші сили пробудили те, що спало довгі роки.

Лада зробила крок ближче.

— Богине… тінь. Що це?

Світло навколо постаті колихнулось.

— Не ворог.
Не демон.
Відлуння сили. Те, що приходить, коли стихії зростають швидше, ніж серце встигає втримати рівновагу.

Я стиснув кулаки.

— Вона напала на Ладу.
— Вона торкнулася щоби відчути, чи готова.
Не для бою.
Для вибору.

— Вибору? — повторила Лада.

— Кожна велика сила має тінь.
Ви обоє ростете надто швидко.
Тінь — не перешкода, а дзеркало.
Воно прийде знову, і цього разу — в повній силі.

Я ступив вперед.

— Як нам захиститись?
— Окремо — ніяк.
Разом — ви рівновага.
Вогонь і вода не протилежності. Вони — межі одного кола.
Тінь прийде завершити те, що почала.
І тільки ви вирішите, ким станете після цього.

Постать з води підняла руку, і річка засяяла так яскраво, що ми примружилися.

— Пам’ятайте: тінь не бажає вам смерті. Вона бажає відповіді.
І ви дасте її разом.

Світло стишилось.
Постать повільно розтанула, і річка стала такою, як була — спокійною, неглибокою, майже звичайною.

Ми стояли на березі, тримаючись за руки.
Тиша здавалася гучнішою за будь-який крик.

Лада видихнула.

— Тепер я розумію…
— Що саме?
Вона поглянула на мене. Її очі світилися тим же світлом, що й вода хвилину тому.

— Що це тільки початок.
— Так, — кивнув я. — Але тепер ми йдемо в нього разом.