Глава 72

                                              Пилип

Наступного ранку я повернувся в селище раніше, ніж звично. Ніч була важка — сон приходив уривками, а кожен порух вітру здавався кроками за спиною. Я намагався переконати себе, що це просто хвилювання після всього, що сталося з Ладою, але… ні. У мені жевріло щось насторожене й напружене, як полум’я, яке не хоче згаснути навіть удень.

Коли я підійшов до свого дому, одразу відчув: щось не так.

Двері були зачинені, але на підвіконні лежав тонкий шар інею. Інею — у теплий день. Я провів пальцем по дереву, і воно віддало холодом, наче я торкнувся каменю в глибині печери.

— Чудово, — пробурмотів я сам до себе. — Тепер і ти за мною ходиш.

Усередині все стояло на своїх місцях, але повітря було іншим. Затяжним. Тихим так, ніби в кімнаті щойно стих чийсь подих.

На стіні біля ліжка щось привернуло мою увагу. Невелика тінь — чітка, занадто чітка, як для ранкового світла. Вона не міняла форму, не зникала, хоч я рухався. І… я б поклявся, що в центрі тіні проглядався контур ока. Темного, витягнутого.

Я ступив назад.

— Добре. Я зрозумів. Ти попереджаєш.

Тінь не ворухнулася, але холод у кімнаті посилився.

Я швидко вийшов надвір і зачинив двері. Не тому, що боявся. А тому, що знав — це вже не просто дивна випадковість. Це явище.

І я знав, до кого маю піти.

Дім старого Ердала стояв на краю селища, біля серпанку річки. Йому приписували все: і мудрість, і дивакуватість, і те, що він бачить більше, ніж інші. Я ніколи не потребував його порад — до сьогодні.

Він сидів на ґанку і ніби чекав.

— Нарешті прийшов, — сказав, навіть не підвівши очей.

— Ви знали? — спитав я.

— Відчув. Коли тінь торкається однієї душі — вона торкається всіх навколо. Ти пахнеш холодом, хлопче.

Я стиснув щелепу.

— Що це? Тінь із озера? Чи щось, про що ніхто не говорить?

Він насупився, але не злякався — а навпаки, ніби в ньому прокинулася пам’ять.

— Це не тінь, Пилипе. Це відлуння випробування. Колись давно боги перевіряли серця тих, хто носить дві сили одразу — світло й темряву, вогонь і воду, життя і смерть. Коли в людині прокидається щось більше, ніж їй дозволено… тінь приходить.

— Вона приходила до Лади, — сказав я тихо. — І тепер приходить до мене.

— Бо ви — пара сил. Одне доповнює інше. Її вода кличе твоє полум’я, а твоє полум’я кличе те, що спить у глибині. Боги хочуть знати, чи витримаєте ви. Чи не зламаєтесь.

Я відчув, як у грудях стискається незручний, гарячий вузол.

— І що треба робити?

— Не тікати, — відповів він. — Бо тінь не переслідує. Вона звужує коло. Урешті вона стане перед вами віч-на-віч. І або ви приймете силу — або вона забере те, що боїтеся втратити.

Мене наче вдарило.

— Забере кого?

Ердел подивився на мене так, ніби знав відповідь давно.
— У тіні немає тіла, але вона відчуває почуття. Якщо ти боїшся за Ладу — тінь піде до неї першою.

Ці слова опекли сильніше за будь-який вогонь.

Я розвернувся.

— Пилип! — гукнув старий. — Не роби дурниць. Поки рано боротися з нею.

— Я не борюся, — відповів я, навіть не озираючись. — Я йду туди, де мені треба бути.

Дорога назад звужувалася в один прямий шлях.
І в мені з кожним кроком підіймалось одне-єдине відчуття:

Я не дозволю тіні торкнутися Лади.

Хай боги самі випробовуються на міцність.