Глава 71

                                             Лада

Світ повертався повільно.

Не одразу, не одним ривком — а так, ніби моя свідомість пробивалася крізь товстий шар холодної води. Повітря в кімнаті віддавалося крижаним, і навіть мої пальці, звиклі до льоду, тремтіли.

— Ладо… — голос Пилипа долинув здалеку, теплий, живий, але сповнений напруги. — Ладо, поглянь на мене.

Я відчула дотик його руки на своїй — гарячий, як завжди. Вогонь, якого мені зараз так бракувало. Я розплющила очі й побачила його силует: він стояв над мною, напівнахилившись, а навколо — хаос.

Моя кімната… ні, те, що лишилося від неї.

Стіни вкриті тріщинами, підлога місцями вкрита льодом, вода застигла в повітрі у вигляді нерівних крапель, наче час завис у момент удару. Деякі речі були розбиті, інші — відкинуті в різні кути.

Тінь справді вдарила.
І я не стримала сили.
— Ти чуєш мене? — Пилип знову поклав долоню мені на щоку. Від його доторку лід почав танути. — Я тут.

Я ковтнула повітря й нарешті змогла сказати:

— Вона… прийшла серйозно. Не просто перевіряла. Це був перший справжній удар.

— Бачу, — він оглянув кімнату, і по його обличчю промайнув гнів. Тихий, прихований, але страшний. Той, який з’являвся лише тоді, коли справа стосувалася мене.

Я намагалася підвестися. Пилип миттєво підтримав мене за спину.

— Не поспішай, — прошепотів він. — Ти виснажена.

— Я витримала, — я підвела голову. Вода навколо мене тихо текла до підлоги. — Але це було зовсім не те, що вчора. Вона… сильніша. Набагато сильніша.

Пилип нахмурився, і його полум’я блиснуло в очах.
— Тоді вона більше не зайде сюди. Ніколи.

Я відчула, як в мені піднімається суміш ніжності й протесту.

— Ти не можеш мене сховати, Пилипе. Це — моє випробування так само, як і твоє. Моя сила її привернула. Моє серце… мабуть, теж.

Він різко вдихнув, і мені здалося, що він стримує бажання обійняти мене так, ніби я от-от розтану.

— Я прийшов і побачив… це, — він жестом охопив кімнату. — І думав, що тебе…

— Я жива, — я притиснула долоню до його руки. — Завдяки тому, що ти поруч. Хоч і не був тут фізично.

Він стиснув мої пальці.

— Скажи, що сталося. Все.

Я заплющила очі й пригадала момент удару.

Холод сильніший, ніж будь-коли.
Тінь майже матеріальна.
І голос — не людський, але й не зовсім чужий.
Шепіт, який різав серце:

«Покажи свою істинну силу.»

— Вона хотіла перевірити межу, — я промовляла повільно. — І я… показала більше, ніж мала. Тому все вибухнуло.

Пилип видихнув і провів пальцями по моєму волоссю.

— Це був не просто напад. Це було попередження.

Я кивнула.

— І виклик.

Між нами повисла тиша. Напружена, але не страшна. Страшним було те, що вже сталося — і те, що ще попереду.
— Ми більше не можемо чекати, — сказала я. — Якщо це випробування богів, воно буде лише сильнішим. Наступного разу тінь прийде не перевіряти… а забирати.

Пилип нахилився ближче, так, що його дихання торкнулося моєї шкіри.

— Тоді ми зустрінемо її разом.

Я підвела погляд.

— Разом, — повторила я.

Його рука стиснула мою міцніше — і саме в цей момент у кутку кімнати ледь, ледь ворухнулася тінь.
Не нападаючи.
Спостерігаючи.

Пилип одразу відреагував — полум’я спалахнуло в його очах.

— Я бачу тебе, — сказав він рівно й небезпечно. — І це твоя остання поява тут без дозволу.

Тінь зникла.
Але я знала — вона почула.
І прийде знову.
Можливо, вже сьогодні.

Я стиснула руку Пилипа і сказала:

— Час готуватися.

Адже перший удар уже зроблено.
А другий… буде вирішальним.