Глава 70

                                            Пилип

Я прийшов до Лади раніше, ніж планував. А може, мене щось вело — дивне відчуття неспокою, що не дає сидіти на місці. Сонце ще стояло високо, але повітря було важким, наче перед бурею.

Коли я піднявся сходами до її будинку, мене одразу насторожила тиша. Не звична денна тиша селища, а якась… натягнута. В повітрі був ледь відчутний холод, який не пасував до теплої погоди.

— Ладо? — тихо покликав я, штовхаючи двері.

Вони були незамкнені.

Усередині я зупинився.
Повітря було пронизане тонким, прозорим холодом — такий я вже відчував біля тіні. Але тут він був сильнішим. Наче те, що приходило вночі, торкалося кожного кута.

На підлозі — тонкі прожилки льоду. Вони тягнулися від вікна до середини кімнати, наче хтось провів пальцями по мокрій деревині й залишив за собою морозний слід.
Моя сила відгукнулася — полум’я у грудях спалахнуло тривогою.

— Лада! — голос мій зірвався, і я різко рушив уперед.

Вона сиділа на підлозі, сперта спиною на ліжко. Жива. Але бліда. У повітрі навколо неї ще висів ледь помітний туман холоду, і вода танула на долонях — вона щойно тримала купол.

Я впав навколішки перед нею.

— Що сталося? Ти поранена? — мої пальці ковзнули по її щоках, шукаючи хоч найменший знак травми.

— Ні… ні, не поранена, — прошепотіла вона, голос тремтів більше від виснаження, ніж від страху. — Воно приходило. Сьогодні вперше… справді прийшло.

Моя щелепа напружилася.

— Тінь?

Вона кивнула.

Я озирнувся — і помітив ще більше.
Штори злегка обпалені морозом. Повітря застигле, неначе загущене. На стіні — темна пляма, ледве помітна, ніби щось торкнулося простору і зникло.

І найстрашніше — слід енергії, який відчув би будь-який елементаліст: вторгнення.
Це не був бездумний дух. І не була лють.
Це було… дослідження.

— Воно пробувало твою силу, — сказав я хрипко.

— Так, — Лада зітхнула. — Пробувало… і дивилося.

Я відчув, як пальці стиснулися в кулак.

— Я мав прийти раніше.

— Ти прийшов вчасно, — Лада поклала руку на мою. Вона була холодною, але жвавою. — Перший удар був би й без тебе. Це… випробування. Або попередження.
Мене це тільки більше розлютило.

— Тепер ми будемо разом. І я більше не залишу тебе одну з цим.

Вона на мить заплющила очі, ніби просто дозволила собі видихнути в моїх руках.

— Пилип… — тихо сказала вона. — Воно зникло раптово. Наче щось його відволікло. Наче… хтось покликав.

У мене всередині спалахнув вогонь.

Не просто тінь.
Не просто сила.
Комусь вона підкоряється.

Я підняв голову й оглянув кімнату ще раз, тепер уже як воїн, а не лише як чоловік поруч із коханою.

— Це був не напад, — сказав я м’яко, але твердо. — Це було повідомлення: «Я знаю, де ти».
— Я знаю, — прошепотіла Лада. — А тепер воно знає і про тебе.

Я всміхнувся, але всмішка вийшла швидше хижою.
— Тим краще. Нехай знає, що тепер ти не одна.

Я підвівся і простягнув їй руку.

— Ходімо. З цього моменту ми готуємося разом. Бо це був тільки перший удар.

Лада взяла мою руку.
І я відчув — її сила не зламана. Вона лише розпалена.

А це означає: ми ще можемо виграти.