Глава 69

                                        Лада  

Наступний день почався несподівано тихо. Надто тихо.
Я прокинулася ще до світанку — відчуття холоду торкнулося щоки, наче хтось провів крижаним пальцем по шкірі. В хаті було спокійно, але повітря… повітря ніби загусло, стало важчим.

Я підвелася, зробила кілька кроків — і лід сам проступив на долівці. Не моїм зусиллям.

Він був тут.
Сьогодні — він уже не ховався.

Я відчинила двері, і холод вдарив мені в лице. Сонце лише торкалося обрію, але у дворі туман стояв щільний, густий, неприродний. Я відчула — тінь не просто спостерігає. Вона збирає силу.

— Добре… — прошепотіла я. — Почнемо.

Вода відразу відгукнулася. Я підняла руки, і тонкі нитки вологи піднялися з землі, з повітря, зі стін мого дому. Лід вкрив мої долоні, готовий стати щитом або зброєю.

Крок.

Туман зрушив.
Не розвіявся — перемістився, наче жива істота.

Я відчула, як у грудях стислося серце. Не зі страху — від напруги.
Сила тіні тепер була спрямована не на обережне вивчення. Не на гру.

Це було попередження.

— Чого ти хочеш? — запитала я, і мої слова загубилися в тумані.

У відповідь переді мною з’явився темний силует, вищий за людину, розмитий і нестійкий, але… справжній. Вперше він набув форми.

Я підняла руку — лід спалахнув білим.

І в цей момент щось різко пройшло поруч, мов удар хвилі. Мене відкинуло назад на кілька кроків, і лише ледяний щит, що піднявся автоматично, не дав мені впасти.

Перший удар.
Це був не напад, а демонстрація — сила, показана навмисно, щоб я зрозуміла, на що він здатен.

Земля під ногами потріскалася тонкими білими жилками холоду — і я раптом усвідомила: це не моє. Це його холод.
Він копіював мою стихію.
Навчався.
Адаптувався.

— Ти серйозно, — прошепотіла я, — хочеш гратися у віддзеркалення?

Силует хитнувся, і я відчула хвилю сили, наче відповідь: так.

Другий рух тіні був уже агресивніший — потік холодного повітря різанув по моїй шиї. Я підняла руки, і вода зіскочила з моїх долонь у вигляді різкого ударного струменя. Він пройшов крізь туман, розрізав його навпіл — але тінь зібралася знову.

Вона вдарила ще раз.
І ще.

Я відбивала удари водою й льодом, але розуміла: це не справжній бій.
Він промацує мене.

Пробує мою силу.
Готується до чогось більшого.

Туман раптом згустився в один чорний спалах — і розсіявся так швидко, що я не встигла зробити вдих.

Тиша накрила селище.

Я стояла серед двору, долоні тремтіли, лід поволі танув, залишаючи холодну вологу на шкірі.

— Пилип… — видихнула я. — Тепер точно час.

І тінь, хоч і зникла, залишила по собі чіткий холодний знак на землі — навмисний, наче підпис.

Вона не просто прокинулась.
Вона обрала мене першою.