Глава 68

                                        Пилип

Ніч видалася безвітряною, але тривожний холод супроводжував мене від самої дороги. Наче щось невидиме випереджало мене на крок, ковзало попереду й торкалося повітря так, що шкіра на руках вкривалася мурашками.

Це не був звичайний холод.
Я знав цей відтінок.
Знав, звідки він.
І знав, до кого він тягнеться.

Лада.

Відчуття зв’язку тягнуло мене вперед, ніби хтось ховався просто за горизонтом і кликав, не вимовляючи жодного слова. Я йшов швидше, намагаючись вловити, чи це її тривога, чи відлуння моєї власної.

У повітрі стояла дивна тиша. Надто глибока, надто правильна — неприродна для ночі.

Я зупинився на мить, щоб розібратися.
Вдих.
Видих.
Темрява ворушилася. Не над землею — десь у самому просторі. Наче хтось обережно стирав грані між світом і чимось іншим.

— Знову ти, — пробурмотів я, вловлюючи знайому хвилю. — Тінь.

Але цього разу вона була інша. Сильніша. Сміливіша. Наче вже торкнулася чиєїсь сили… і спробувала її на смак.

Моєї чи її?

Серце стиснулося. Я прискорив крок, майже біжучи стежкою до Ладиного дому. Сила, що завжди реагувала на неї спокоєм, тепер пульсувала у грудях різко, тривожно.

Коли вдалині з’явився її будинок, я вже відчував: вона не одна.
І що б це не було — воно досі не відійшло.

Тінь ковзнула повз мене ледве помітним відблиском, холодною ниткою вздовж спини. Ніби перевіряючи, я звернув увагу.

— Ти граєш, — промовив я тихо. — Але ти помилився адресою.

Я підняв долоню, і повітря навколо здригнулося. Моя сила розкривалася легше, ніж колись. Легше, бо була спрямована на захист. На неї.

Слабкий поштовх — і темрява переді мною нервово тремтіла.
Не ховалася.
Не тікала.
Вичікувала.

— Ти вже була в неї, — сказав я вголос. — Я це відчуваю.

Раптовий мороз пробіг по землі — відповідь, що не потребувала слів. Вона справді торкнулася Лади. Перевіряла її силу. Нюхала, як звір. Шукала шпарини.

У мені піднявся глухий, важкий гнів.

— До мене прийди, — кинув я, роблячи крок уперед. — Не до неї.

Темрява здригнулася, але відступила… не тікаючи, а скоряючись, як хижак, що визнає другого хижака на території. Вона ковзнула між деревами й стала невидимою.

Але не зникла.

Я відчував її за кожним рухом повітря.

Підійшовши до дверей Ладиного будинку, я зупинився. Тепер її сила ледь відлунювала крізь стіни — спокійніша, але з напругою, ніби вона й досі стояла в обороні.

«Чуєш мене?» — подумав я, посилаючи енергію вперед.

Ледь чутний відгук.
Теплий.
Живий.

Я видихнув, вперше за ніч відчувши полегшення.

— Ладо… я тут.

Темрява рухнула знову — десь на межі двору, як попередження.
Не нападала.
Але й не відпускала.

Гра почалася.
І нас обох у ній уже вибрали.

Я торкнувся дверей, знаючи: всередині вона теж відчуває, що я прийшов.
І що відтепер — ми зустрінемо це лише разом.