Глава 67

                                          Лада

Я сиділа біля вікна свого дому, ранкове сонце лагідно заливало кімнату теплим світлом. Пилип уже пішов, і тиша селища здавалася безпечною… але в моєму серці спокою не було.

Вчорашня тінь залишила слід, і я відчувала його навіть тут, серед знайомих меблів і запаху ранкової кави. Вода в моїх руках ніби сама підказувала, що щось ще не закінчилося.

— Що ти хочеш? — тихо промовила я, дивлячись на відблиски сонця на склі. — Чого ти шукаєш?

Відповіді не було, але легке коливання повітря змусило волосся тремтіти на плечах. Моє серце калатало, а лід, що з’являвся в моїх долонях від хвилювання, нагадував: спокій канікул закінчився.

Я глибоко вдихнула й відчула, що готова зустріти нову загрозу. Тепер вона вже не у воді річки, а тут, у моєму світі — непомітна, але відчутна.

— Пилип… — шепотіла я сама собі, відчуваючи, як наша сила все ще пов’язує нас навіть на відстані. — Ти б це відчув, якби був тут.

Знову легке тремтіння повітря. Щось наближається. Не злобне, не відразу помітне, але… небезпечне. Я зібрала руки, лід і вода відповіли миттєво, готові захистити мене.

— Добре, — промовила я тихо, твердо. — Покажи, що ти хочеш. Тільки пам’ятай: ми сильніші, ніж ти думаєш.

І я зрозуміла: це лише початок нового випробування. Щось вже пробуджується в світі, і тепер спокій остаточно залишив мене.

Я обернулася по кімнаті, і помітила легкі коливання повітря — немов тінь шурхотіла навколо, торкаючись стін, підкручуючи тканини й дрібні предмети. Мої пальці самі зібрали воду, і вона затанцювала навколо мене, утворюючи невидимий щит.

— Хто ти? — промовила я, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — Чого ти тут хочеш?

Відповіді не було, але холод прокрався до рук і спини. Лід сам почав виступати, як реакція на невидиму присутність. Я відчула: істота відчуває мене, вивчає мою силу, шукає щось слабке.

Моя рішучість зросла. Я підняла руки, вода і лід обвили мене щільним куполом. Усередині я шепотіла:

— Я не боюся. Не сьогодні.

Інстинктивно я відчула, що тінь вже в домі, поруч, але поки що лише перевіряє межі моєї сили. Її рухи стали більш помітними: легкі коливання світла на підлозі, шурхіт повітря, холодні хвилі, що прокрадалися до стін.
— Пилип, — тихо промовила я, — якщо ти почуєш мене… я готова.

Вода навколо мене почала блимати, реагуючи на мої думки і страх, що перетворився на рішучість. Лід виступив маленькими кристалами на підлозі, створюючи бар’єр від будь-якого неочікуваного дотику.

І раптом легке світіння, холодне й незнайоме, з’явилося в кутку кімнати. Це був перший явний прояв істоти у моєму домі — натяк на те, що гра перевірок тільки починається.

Я глибоко вдихнула й відчула впевненість: ми з Пилипом зможемо зустріти це разом. І хоча він зараз далеко, його присутність відчувалася у кожному русі води, у кожному блиску льоду.

— Ти прокинувся, — тихо промовила я до тіні. — Тепер покажи, на що здатен.

І з цим словами почалося нове випробування — тихе, підступне, але відчутне у всьому, що мене оточувало.

Світло у кімнаті тремтіло, і холодні хвилі від істоти прокочувалися повільно, але впевнено. Я робила глибокі вдихи, вода й лід підкорялися моїй волі, але тінь вже випробовувала межі моєї сили.

Вона не атакувала відразу, але її присутність відчувалася у кожному русі повітря, у кожному подиху. Мої пальці сплели лід у щільну стіну навколо себе, а вода поступово набирала форми невидимого бар’єру.

— Я знаю, що ти тут, — сказала я вголос, намагаючись встановити контакт. — Покажи свої наміри!

Ледь помітне світло пробігло по кімнаті, і тінь зробила крок уперед — але не як ворог, а як хтось, хто уважно спостерігає. Вона залишала за собою холодні хвилі, що пробиралися до стін, наче перевіряючи реакцію.

Я відчула, що потрібно діяти рішучіше. Лід і вода обвили мене, утворюючи вихор, який одночасно захищав і відштовхував тінь.

— Ти хочеш перевірити мене? — запитала я. — Добре. Але знай: я не боюся!
Тінь зупинилася на мить, ніби визнаючи мою рішучість, а потім легкий холодний вітер пройшов через кімнату. Це був натяк на те, що істота ще не показала всього свого потенціалу.

Я прислухалася до кожного руху води, кожного тремтіння льоду, і зрозуміла: тепер випробування вже почалося. Не фізичне протистояння, а щось більш тонке — перевірка моєї сили, мого розуму і рішучості.

— Пилип, — тихо промовила я, відчуваючи його присутність навіть на відстані. — Я готова.

І тоді тінь, ніби розуміючи мої слова, відступила трохи назад, лишаючи по собі холодний слід на підлозі. Вона ще не відкрила всього, але тепер стало зрозуміло: ми вступаємо у гру.

Я підняла руки, вода й лід злилися в потужний щит, і серце моє билося швидко, але впевнено. Це було тільки початком — і я знала, що Пилип приєднається, коли настане момент. А зараз я стояла сама, протистоячи тіні, і відчувала: разом ми сильніші, ніж будь-яка невидима загроза.

Світло дня проникало крізь штори моєї кімнати, наповнюючи простір м’яким сяйвом. Все мало б здаватися звичним, але відчуття спокою ще не повернулося. Десь поруч тремтіла невидима присутність — холодна, неприродна.

Я стояла біля вікна, вода в моїх руках обережно рухалася, реагуючи на тривогу, що прокралася до серця. Лід на кінчиках пальців готовий був стати щитом, але я знала: це лише підготовка.

— Я знаю, що ти тут, — тихо промовила я, намагаючись відчути істоту. — Покажи свої наміри.

Темна енергія повільно вібрувала в кімнаті, наче оцінюючи мене, перевіряючи рішучість. Її присутність була натяком, що випробування ще не почалося повною мірою.

Я глибоко вдихнула, зосередившись на контролі своєї сили. Лід і вода слухали мене, створюючи невидимий бар’єр навколо. Тінь відступила на мить, залишивши холодний слід у кімнаті.
— Добре, — прошепотіла я самій собі. — Я готова.

День тривав, а спокій так і не повернувся. Тінь залишалася поруч, невидима, але відчутна. І я знала: завтра Пилип прийде, і тоді ми будемо готові діяти разом.