Глава 65

Після того, як тінь зникла, річка ще довго не могла заспокоїтися.
Вода хиталася, ніби в ній залишився відгомін чужого дихання. Люди почали розходитись, але ніхто не говорив уголос — так само, як після грози, коли всі знають: друга хвиля ще можлива.

Пилип поклав руку мені на плече.
— Підемо додому. Ти бліда.

— Вода… — прошепотіла я. — Вона щось залишила.

Я лише тоді відчула легке поколювання на шкірі, ніби хтось торкнувся мене холодним пером. Опустила погляд і побачила на зап’ясті тонку лінію — темно-синю, ледь блискучу у світлі ранку.

— Ти поранилась? — стривожився Пилип.

Я заперечливо хитнула головою.

— Ні. Це… по-іншому. Воно з’явилося, коли щупальце торкнулося мене. Я не відчула болю.

Пилип нахилився ближче, на його обличчі з’явилася тривога.

— Це знак. Ладо, вона позначила тебе.

Вода під ногами завібрувала, і я відчула, що не просто чую річку — я відчуваю її набагато глибше. Надто глибоко.

Наче чужа сила спробувала злитися з моєю.

Я здригнулася.

— Це не просто зустріч, Пилипе. Вона щось у мені… відкрила. Або намагалась.

Пилип взяв мене за обидві руки.

— Ми знайдемо спосіб це зняти. Я не дозволю, щоб щось тебе контролювало.

Я хотіла сказати, що це не контроль, не зовсім… але не змогла. Бо в ту ж мить у моїй свідомості пролунав тихий шепіт — ледь відчутний, мов струмінь води:
— Ми ще повернемося.

Я різко відсмикнула руки.

Пилип зупинився, вдивляючись у мої очі.

— Вона говорить з тобою?

Я зітхнула.

— Ще ні… але я чую її відлуння. Якби вона просто напала — це була б одна історія. Але вона…
— …вибрала саме тебе, — закінчив Пилип.

Моє мовчання стало відповіддю.

Пилип

Мені не подобалося, як тінь дивилася на Ладу. Не як на ворога.
Як на щось цікаве. Як на ключ.

Я проводив Ладу до її дому, але не міг змусити себе піти. Вона хотіла сказати: «Пилип, відпочинь», але я лише похитав головою.

— Я залишуся під вікном.

— Ти не мусиш…

— Мушу, — перебив я. — Поки не буду певен, що вона не повернеться цієї ж ночі.

Лада вагалася, але не сперечалася.

Коли вона зайшла всередину, я сів на лаву біля стіни.
Полум’я всередині мене не вщухало. Воно реагувало на ту мітку, на ту силу, що торкнулася Лади. Вогонь хотів боротися, палити, захищати.

І раптом щось холодне пробігло землею під моїми ногами.
Тінь не повернулася — але щось повернулося.

Я підняв голову й побачив: вода у відрі біля Ладиного дому… піднялася сама.
Без її сили.
Без вітру.

Повільно.
Стійко.

Немов шукала її.

— Ні… — прошепотів я. — Це не просто мітка. Це початок чогось гіршого.

Вода знову впала.
А на землю — крапля, темно-синя, така сама, як знак на Ладиному зап’ясті.

І я зрозумів:
тінь може торкатися світу навіть на відстані.

І ми маємо дуже мало часу.