Глава 63

Тінь не зникла — вона просто… розчинилася у воді. Наче стала частиною течії, частиною ночі, але не пішла. Я це знала точно, бо її холод торкався мене так само, як легкий подих на шиї.

Пилип тримав мене за руку, його тепло було єдиним, що зупиняло тремтіння в пальцях.

— Вона пішла? — запитав він, але я лише похитала головою.

— Ні. Вона… дивиться.

Я відчула це навіть із заплющеними очима — присутність, що плавно ковзала під поверхнею річки, торкалася моєї сили, вивчала мене. Не вороже, не агресивно. Радше… обережно.

«Ті, хто об’єднує…» — її шепіт все ще лунав у свідомості.

Я зітхнула, намагаючись зібратися. Після битви з Невісом я думала, що найгірше позаду. Але ця тінь була була іншою. Не схожою на істот темряви. Більш давньою. Глибшою. Наче належала самому озеру.

— Що вона хотіла? — Пилип говорив м’яко, але в його очах палало полум’я рішучості. Він готовий захищати мене навіть від того, чого не розумів.

— Вона сказала… що ми ті, хто об’єднує, — прошепотіла я. — Але я не знаю, що це означає.

Я зробила кілька кроків до самого краю води. Вона була спокійною, але її спокій був оманливим — під гладдю ще відчувався рух, ніби хтось повільно проводив долонею по глибинах.

— Чому ти не боїшся? — запитав Пилип.

— Боюся, — чесно сказала я. — Але… вона відчувалася не як загроза. Як болючий спогад. Наче озеро намагається щось сказати, а ми не можемо зрозуміти.

Я простягнула руку, торкнулася поверхні води. На місці дотику утворилися дрібні кола, і одне з них раптом поглибилося, втягнувши мій палець на мить — не боляче, а швидше як привітання.

В голові знову пролунало:

«Пробудження… почалося…»

Мене обдало холодом — але не фізичним. Наче чужа пам’ять торкнулася моєї.

— Лада? — Пилип одразу наблизився й узяв мене за плечі. — Що сталося?

Я стиснула зуби, намагаючись відділити свої думки від нав’язаних.

— Вона показала… щось. Не чітко. Лише відчуття: якесь давнє пробудження. І… печаль.

Пилип дивився на мене мовчки. Його тепло захищало, але тінь у воді не зникала — і це було найстрашніше.

Я підвела погляд на озеро.

— Вона боїться, Пилипе, — сказала я нарешті. — Так само сильно, як і ми.

Мовчання здавалося густим.

— І мені здається… — я вдихнула, унісон з озером, — що вона прийшла не нападати. А попередити.

Пилип стиснув мою руку.

— Тоді ми повинні дізнатися — про що саме.

Я кивнула. І хоча тінь уже не виднілася над водою, я відчувала її присутність, її очікування.

Пробудження почалося.

І мені доведеться зрозуміти, що саме прокидається — перш ніж воно накриє нас усіх.