Глава 60

                                            Пилип

Я повів Ладу до її дому, відчуваючи легкий вітер вечора, який розганяв залишки спеки після дня. Кожен її крок поруч здавався мені обережним, і я помічав, як вона то прискорює ходу, то сповільнює, наче намагаючись відчути землю під ногами, світ довкола, себе.

— А якщо ми не справимося з тим, що прокидається? — тихо спитала вона, а я відчув, як її рука тріпотить у моїй.

Я зупинився, обхопив її обличчя долонями, і відчув, як її погляд зустрів мій.
— Ми справилися з Невісом, значить і тут справимося, — промовив я спокійно, але твердо. Моє полум’я всередині тремтіло, мов серце, що б’ється, даючи відчуття сили, навіть коли бою нема.

Вона вдихнула і трохи заспокоїлася. Я відчував, як хвилювання в ній тане, і разом із ним відпускалася напруга в мені самому. Вогонь, що пульсував у руках, ніби відчував: він потрібен не лише для бою, а щоб зігріти нас обох у темряві невідомого.

— Я боюся, — тихо сказала Лада, дивлячись мені в очі. — Не сама, а того… чого я не розумію.

— Боїшся невідомого? — спитав я, легенько торкаючись її щоки великим пальцем. — Ми завжди боїмося того, що не можемо побачити, Ладо. Але разом ми сильніші.

Вона вдихнула ще раз, і вода в її руках здавалася легкою, лагідною. Підсвідомо я помітив, як її дотик до повітря робить його м’яким, майже теплим.

— Пам’ятаєш, як ми вперше поєднали воду і вогонь? — Лада посміхнулася, хоча обличчя ще трішки тремтіло.

— Пам’ятаю, — кивнув я. — І тоді ми вперлися у щось сильніше, ніж самі. Тепер так само буде і тут.

Ми йшли вузькою вуличкою селища. Вечірнє світло ламалося у калюжах після недавнього дощу, а стіни будинків відбивалися в його поверхні, немов маленькі вогники. Дерева тихо шуміли, листя погойдувалося, і я відчував запах сирої землі, трохи смолистої кори й квітів, що ще залишилися на клумбах. Все здавалося простим і водночас дивним — після того, що сталося, після тіней, після битви…

— А якщо це буде не так, як із Невісом? — шепотіла вона, майже сама з собою. — Якщо воно сильніше?

— Тоді ми навчимося, — твердо відповів я. — Тобі не треба робити це одній. І я теж не залишуся сам.

Я бачив, як її погляд зосереджено стежить за дорогою, іноді за річкою, що тихо плескала неподалік. Лада уважно вдивлялася у відблиски води. Я теж глянув — поверхня на мить здригнулася, і тінь, що коливалася, немов вітер у глибині озера, залишила ледь помітний слід.

— Дивно… — прошепотіла Лада, але не сказала більше нічого. І я зрозумів: вона відчула те саме, що і я. Щось невідоме, але сильне, прокидається у світі.

Ми підійшли до її будинку. Вона зупинилася перед дверима, відчуваючи знайомий запах дому, теплоту стін і трішки тиші, яка зараз здавалась такою дорогою.

— Дякую, що ти зі мною, — тихо промовила Лада. — Завжди.

— Завжди, — повторив я, і на мить наші погляди зустрілися, слова стали зайвими.

Місяць тихо сяяв над дахами, вода у річці плескала спокійно, але обидва ми відчували: ця ніч — лише початок нового випробування. Тінь із озера залишила свій слід — невидимий, холодний, але помітний для тих, хто готовий побачити. І навіть у цьому спокої канікул більше не буде.

Я витягнув Ладу за руку і обережно провів до дверей. Вона впевнено увійшла всередину, і я відчув, що поки що наші сили — не лише вода й вогонь, а довіра, підтримка і готовність зустріти невідоме разом.