Глава 59

Вода в озері тихо плескала, але щось відчувалося не так. Я йшла берегом, намагаючись розслабитися після зустрічі з подругами, але серце тремтіло.

Поверхня води здригнулася, хоч вітер не дув. Ледь помітна хвиля розбіглася по всій гладіні, немов хтось торкнувся її невидимою рукою.

— Хто тут? — промовила я, але відповідь не прийшла.

І раптом з-під води піднялася постать. Не людська, не духова, а щось проміжне — тінь, що переливалася темно-синім, холодним світлом.

Я відчула, як мої руки самі наповнюються льодом, вода почала обертатися навколо мене, формуючи щит і лід. Але цього разу я не знала, хто переді мною.

— Лада, будь обережна, — пролунав знайомий голос у голові. Пилип уже біг до мене, полум’я в його руках готове зустріти будь-яку загрозу.

Тінь підіймалася, і від неї виходила холодна енергія, яка ніби перевіряла мою силу, мою рішучість. Це не була гра. Це була перевірка — і я зрозуміла, що спокій канікул уже назавжди пішов.

— Хто ти і чого хочеш? — кричала я, але постать мовчала.

Вона рухалася з грацією, відчуттям чужої влади, що змушувало серце битися швидше. Я підняла руки, вода навколо почала крутитися, а лід виступив щитом.

— Пилип! — крикнула я, знаючи, що нам доведеться діяти разом.

І тінь відповіла рухом, який змусив землю здригнутися. Новий виклик розпочався.

Тінь здіймалася над поверхнею озера, ніби відриваючись від самої води. Її контури змінювалися — то гострі, мов крила, то м’які, мов хвилі. Холод від неї був інший, не схожий на Невісів. Він не стискав груди страхом — він наче… спостерігав.

— Лада… — прошелестіло щось між хвилями й вітром.

Моє серце підскочило до горла. Я зробила маленький крок назад, стискаючи воду й лід в долонях.

— Хто ти? — повторила я, намагаючись не видати тремтіння.

Пилип наблизився, вогонь у його руках загорівся яскравіше, ніж зазвичай.

— Відступи від неї, — пролунав його голос, твердий і напружений.

Тінь плавно повернулася в його бік. Її контури ледь змінилися, і я відчула, як повітря між нами стало густішим.

— Вогняний… світлий… — прошепотіла вона. — Не для тебе це місце Пилип нахмурився, полум'я спалахнуло ще сильніше.

— Хто ти така? — повторив він.

Тінь схилилася до мене, і я відчула, як холод торкнувся шкіри, але не обпік — скоріше перевірив. Зазирнув у глибину.

— Лада з води… льоду… рівноваги… — пролунав шелест, схожий на подих глибин. — Шлях твій ще не почався.

— Який шлях? — запитала я, ледве стримуючи голос. — Що тобі потрібно від мене?

Тінь підійняла руку, схожу на довгий прозорий силует, і торкнулася поверхні озера. Вода закрутилася, ледь не розірвавши лід, який тримався під моєю долонею.

— Те, що прокинулося, прийде за тобою. Тобі треба встигнути… навчитися… перш ніж воно знайде.
Мурахи пробігли по моїй спині.

— Хто? Хто прийде? — голос зірвався. — Про що ти говориш?!

Тінь відступила назад, розчиняючись у хвилях.

— Ти почуєш моє ім’я тоді, коли стане пізно боятися.

— Чекай! — закричала я й простягнула руку до води, але тінь зникла, немов її ніколи не було.

Озеро знову стало тихим.

Тільки легка хвиля ще довго здіймалася і опускалася, неначе хтось невидимий пірнав на дно.

Пилип підбіг до мене, схопив за плечі.

— Ти ціла?

Я кивнула, хоч серце билося так, що 
здавалося — от-от вирветься.

— Вона щось шукала… або когось, — прошепотіла я. — Але це не був ворог. І не друг. Щось… між.

Пилип нахилився ближче.

— Ладо, це не те, що можна ігнорувати. Ми маємо про це повідомити викладачів академії. 

Я видихнула.

— Повідомимо. Але не сьогодні.

Я ще раз глянула на воду. Вона була чистою, спокійною. Наче нічого не сталося.
Але я знала — тінь залишила слід. У мені. І в озері.

І цей слід ще приведе нас до чогось, що тільки прокидається в цьому світі.