Глава 58

Наступного ранку я прокинулась від дивного відчуття — ніби щось дивилося на мене крізь сон. Мені здалося, що я чула тихе плескітання, мокрі кроки за вікном… та коли я обернулася, все було тихо. Занадто тихо.

Я стряхнула дивні думки. Мати вже поралась на кухні, запах свіжого хліба та трав’яного настою швидко повернув мене в звичну домашню реальність. Здавалося, нічого незвичного не сталося.

Але всередині щось настирливо тягнуло назад — до озера.

Після сніданку батько пішов на роботу, мати зайнялась справами, а я вирішила пройтись селом. Люди здавалися спокійними: діти сміялися на вулиці, хтось лагодив паркан, хтось ніс воду у відра. Наче й не було тієї темряви, що накрила наш край тиждень тому.

Та коли я підійшла до узлісся, лід у мене під ногами невидимо затремтів. Не фізично — магічно.
Моя сила відгукнулась, хоч я її не кликала.

Це було поганим знаком.

— Ладо! — почула я позаду голос Марини, яка наздоганяла мене. — Ти сьогодні якась задумлива. Все гаразд?

— Так… просто втома, — відповіла я, хоч це було брехнею.

Вона пішла поруч, розповідаючи про ремонт у майстерні, але я ловила кожен порух вітру. Здавалося, щось і справді стежить. З глибини води. З темряви, яка ще не мала форми.

Коли ми підійшли до озера, Марина зупинилася:

— Ти повернулася сюди? Після вчорашнього?
— Просто… хотіла переконатися, що мені не здалося, — зізналася я.

Вода була спокійною. Небезпечно спокійною.

Марина глянула на мене, потім на озеро, зітхнула й кинула камінчик. Він впав у воду зі звичайним плюскотом.

Я полегшено видихнула.

Аж раптом — поверхня почала тьмяніти. Не так, як учора — глибше. Наче щось піднімалося з дна, обережно, невпевнено… але наполегливо.

Марина не помітила — її вже відволік із берега її тато з гори, який кликав її додому. Марина махнула мені рукою й пішла, лишивши мене саму.

І я залишилась стояти перед озером, вдвох із водою, яка тепер виразно тремтіла.
Я відчула, як по руках побіг холод.

— Я знаю, що ти тут… — прошепотіла я, не знаючи, до кого звертаюсь.

У відповідь на поверхні на мить з’явився знак. Ледь помітний. Наче кругла печатка з хвиль, яка зійшла нанівець так швидко, що я могла б подумати, що вигадала.

Але ні.

Невідоме дихнуло вдруге.

Так починався новий розділ — тихий, без битви, але не менш небезпечний.

Я відступила на кілька кроків, відчуваючи, як вода під ногами шепоче свої таємниці. Повітря стало густим, немов готове затримати подих.

— Хто ти? — тихо промовила я, не очікуючи відповіді.

І відповідь не надійшла словами. Відчуття, яке з’явилось із самої глибини, було інше: холодне, обережне, але настирливе. Наче воно перевіряло мене, вивчало мою силу, шукаючи слабкість.

Я повільно повернулася додому. Селом все ще носилися дитячі сміхи, дзвінко лунали дзвінкі слова. Світ залишався мирним — принаймні зовні. Але всередині мене тепер сиділа тривога, яку неможливо було відігнати.

Сонце вже хилиться до заходу, а я стою на порозі дому і розумію: канікули — лише пауза. Пауза перед тим, що прийде за мною з глибини води, тихо, майже непомітно, але невблаганно.

Я підняла голову до неба і прошепотіла сама собі:

— Добре. Я готова.

І хоча ніхто не знав, що чекає попереду, я відчула: спокій, який був лише кілька днів тому, більше не повернеться.