Глава 57

Канікули почалися раптом, немов після довгого бігу хтось нарешті дозволив зупинитися й вдихнути повними грудьми. Я навіть не помітила, як настав ранок від’їзду — лише теплий промінь сонця пробився крізь штори й нагадав: я їду додому. Не як зранена учениця, не як героїня битви… а просто як Лада.

Дорога додому видалася незвично тихою. Здавалося, світ досі оговтується після бурі. Деякі будинки були пошкоджені, деякі вулиці все ще прибирали від уламків. Але в очах людей світилася надія — щира, тепла, справжня.

Коли я зайшла на подвір’я, мати першою вибігла назустріч. Вона обіймала так міцно, ніби хотіла переконатися, що я справді тут. Батько стояв позаду, усміхаючись тією стриманою, спокійною посмішкою, яку я так любила.

— Ти схудла, — сказала мати.
— Ти подорослішала, — відповів батько.
— Ви навіть не уявляєте, наскільки, — посміхнулася я.

Після обіду завітав Мируж. Виглядав він незвично зібраним — і трохи схвильованим.

— Ми з Люсією вирушаємо в подорож, — сказав він.
— Куди?
— У країну вогняних. Уже давно планували, але тепер… знаєш, хочеться подивитися на світ по-іншому. Після пережитого.
— Разом? — усміхнулася я.
Мируж знітився.
— Ну… так. Разом. І надовго.

Я щиро зраділа за нього. Він заслуговував на щось хороше після всього хаосу.

Того ж вечора я зустрілася з Мариною та Мією. Вони чекали мене біля старої лавки біля озера, де ми колись збиралися після школи.

— Ну нарешті! — вигукнула Марина й одразу потягла мене в обійми. — Я вже думала, що ти там зовсім у тій академії загубилася!
— Та лиш її, — посміхнулася Мія. На руці в неї поблискувала обручка. — У неї, між іншим, битви, духи, боги й… хтось вогняний.
— Міє! — я почервоніла.
— А що? — невинно кліпнула вона. — Ми ж бачимо, як ти світишся, коли говориш про Пилипа.

Ми сміялися, говорили про дрібниці, згадували шкільні дурощі. Марина розповідала про свою роботу в майстерні, Мія — про подружнє життя, а я… намагалася підбирати слова так, щоб не згадувати про найстрашніші моменти. Вони не мусили цього знати.

Коли сонце сіло, ми довго сиділи біля води. Наче світ завмер, давши нам змогу просто бути разом.

Але раптом я відчула щось. Легкий холодок. Мимовільний тремт.

Морські хвилі озера на мить затихли, ніби слухали щось далеке. Повітря згусло.

— Ладо? — тихо спитала Марина. — Ти нормально?

— Так… просто здалося, — відповіла я, хоча всередині йшла дрібна тривога.

Коли я дивилася на воду, її поверхня на секунду потемніла. Наче тінь пройшла під товщею — не схожа на Невіса, не така холодна, але… інша. Нова.

І я знала: канікули — канікулами, але спокій надовго не затримається.