Глава 56

                                            Пилип

Я сидів поруч із Ладою, тримаючи її руку. Тиша в академії була майже відчутною — лише легке дзижчання магії в повітрі нагадувало про битву, що щойно закінчилася. Я відчував, як її дихання поступово стало рівнішим, хоча ще слабким.

— Ладо… — прошепотів я, не наважуючись робити різких рухів. — Ти знову з нами.

Її повіки тремтіли, а потім повільно розкрилися. Перший погляд… холодний, як лід, але з проблиском тепла, що пронизував серце.

— Пилип… — вимовила вона тихо, ледве чутно, але цього було достатньо. Я відчув, як у грудях розлилося полегшення.

Я злегка посміхнувся і стиснув її руку.

— Ти прокинулася. Битва закінчилася. Темрява відступила.

Лада на мить заплющила очі, немов збираючись із силами, а потім відкрила їх знову, повністю свідома.

— Дякую… — тихо сказала вона. — Ти… був поруч…

— Завжди буду, — відповів я. — І ти це знаєш.

Поступово вона піднялася, підтримувана моєю рукою, а духи, що залишилися після бою, зібралися навколо, їхні сяйливі постаті мерехтіли спокійніше, ніж у бою.

— Ми впоралися… — промовила Лада, дивлячись на мене з вдячністю й легким хвилюванням. — Але тепер… що буде з іншими?

Я похитав головою: Морейя забрала заморожених союзників, і їхня доля тепер у руках богині. Але я не став розчаровувати Ладу словами.

— Все буде добре, — сказав я. — Вони в безпеці, а ми… ми зможемо відновити Академію і продовжити навчання.

Лада кивнула, посміхаючись уперше з початку битви. Її сила ще не повернулася повністю, але дух був незламним. Я відчував, що попереду нас чекають нові уроки, нові випробування… і нові перемоги.

Наступні дні Академія жила спокійніше, ніж будь-коли раніше. Хоча стіни ще носили шрами від битви, атмосфера була тепла: духи повернулися до своїх навчальних колів, а учні — до звичних практик. Я проводив Ладу коридорами, допомагаючи їй відновлювати сили.

— Пам’ятаєш, як ми тренувалися перед боєм? — запитав я, усміхаючись, коли ми пройшли повз Зал Стихій.

— Так… — Лада глибоко вдихнула. — Тільки тоді я навіть не уявляла, наскільки нам знадобиться кожен рух, кожне заклинання.

Її руки, ще трохи слабкі, ледь піднімали невеликі хвилі води для тренування. Я стояв поруч, підсвічуючи полум’ям, щоб її льодові стіни не розтанули занадто швидко. Кожен рух був плавний, впевнений, але потребував зосередженості.

— Не переймайся про силу, — сказав я. — Ти знову навчишся керувати нею. І я буду поруч.

Вона кивнула, і з її очей зникла тремтіння. Я відчув полегшення: Лада знову була собою — сильна, рішуча, але водночас вразлива й людяна.

Духи теж відновлювалися. Легкі, мов вітер, вони піднімалися над дахами Академії, відтворюючи кола навчання. Земляни допомагали зміцнювати територію, щоб будь-яка тінь більше не змогла прорвати захист.

— Дивись, — сказав я, показуючи на хвилю зеленого світла, що обплела одне з тренувальних полів. — Навіть духи стали спокійнішими. Вони відчули перемогу.

— Це дивно, — сказала Лада. — Ми б не впоралися без них. І без тебе… Пилип, дякую.

Я відчув тепло, що пробігло по всьому тілу. Це було більше, ніж просто вдячність; це була наша нова єдність, що міцнішала після кожного випробування.

Наступного дня ми відновили практичні заняття. Лада поступово збільшувала складність вправ: крижаний смерч у поєднанні з водними бар’єрами, контроль за льодовою крихтою, управління водяним тиском. Я додавав полум’я, яке не давало льоду розтанути, а водночас допомагало відточувати синхронність нашої магії.

— Це майже як гра, — сміялася Лада, коли вихор води й полум’я перетворився на маленький шторм над тренувальним полем. — Але тепер я знаю: гра може врятувати світ.

— І ми її виграли, — відповів я, спостерігаючи, як вона впевнено контролює стихії.

Вечорами ми сиділи на терасі Академії, дивилися на захід сонця. Повітря було наповнене ароматом відновленої магії, а духи, що залишалися, тихо мерехтіли біля кожної кулі. Лада притислася до мене, і я відчув, що цей спокій — нагорода за все, що ми пережили.

— Ми ще багато чого навчимося, — сказала Лада. — І не лише для бою… для життя.

— Так, — відповів я. — І я буду поруч, поки ти цього потребуєш.

Ці дні були сповнені маленьких перемог: Лада навчалася відновлювати сили швидше, духи освоювали нові комбінації стихій, а я — контролювати вогонь так, щоб він допомагав, а не руйнував. Академія поступово відроджувалася, і навіть стіни, які бачили темряву, наче зітхнули з полегшенням.

Ми знали, що великі битви ще попереду. Але зараз у нас був час для себе, для навчання і для того, щоб знову відчути смак життя після темряви. І це було найважливіше.