Глава 55

                                          Пилип

Лада впала в мої обійми, і я відчув, як її тіло стало м’яким від виснаження. Її дихання було важким, серце б’ється сповільнено, а очі закриті. Я підняв її, намагаючись не втратити рівновагу, бо все ще відчував тиск сили, що лишилася після бою. Темрява Невіса, здавалося, розчинилася у повітрі, а крижаний смерч, який Лада створила, почав повільно танути.

Раптом над нами з’явилася Морейя. Її постать сяяла холодним світлом, а посмішка була теплою, як промінь сонця після хуртовини.

— Будуть скульптури у моєму крижаному саду, — сказала вона тихо, але кожне слово луною відлунювало у моїй душі.

Вона підлетіла ближче, і я відчув, що час навколо сповільнився.

— Бережи її, кохай і цінуй.

— А що робити з тим, що вона без свідомості? — спитав я, не впевнений, що знайду правильні слова.

— Все буде добре, — відповіла Морейя, і її слова пройшли крізь мене, як обіцянка.

Тоді вона повільно зникла, а разом із нею розчинилися у повітрі і ті, кого Лада заморозила — темрява і союзники Невіса. Їх не стало ні сліду. Порожнеча залишила легке тремтіння у повітрі, але відчувалася очищенням.

До нас підійшли союзники й духи. Вони дивилися на Ладу й мене з повагою й вдячністю. Усі сили, які ми об’єднали, нарешті злилися у світло перемоги.

— Ви заслужили на кохання. Будьте щасливі, — пролунало поруч. Це був Гаряч, бог вогню, який спостерігав за битвою з самого початку. Його постать мерехтіла золотим світлом, і він посміхнувся, перш ніж зникнути, залишивши по собі відчуття тепла й сили.

Я опустив Ладу на землю, обережно, боячись, що її тіло ще слабке. Вона повільно почала приходити до тями, очі відкрилися, і перше, що вона побачила — моє обличчя.

— Пилип… — її голос тихий, але теплий.
— Я тут, — відповів я, усміхаючись, хоч серце ще билося швидко. — Ти в порядку.

Вона слабко посміхнулася, і я відчув полегшення. Сила Лади завжди була неймовірною, але навіть вона потребувала підтримки. Ми подивилися навколо: академія зруйнована частково льодовими та вогняними хвилями, але духи вже почали відновлювати свої об’єкти. Сад біля Західної вежі світиться синьо-білим сяйвом, як ознака перемоги й спокою.

Я тримав її за руку, відчуваючи, що цей момент — не лише кінець бою, а початок чогось більшого. Ми вистояли разом, бо стояли одне за одного. І тепер світ, нарешті, міг дихати вільно.

— Дякую… — шепотіла Лада, ледве усміхаючись, але я чув у її словах всю вдячність і довіру.

Я притиснув її до себе, відчуваючи, як холод і тепло, боротьба і любов, страх і рішучість злилися в один момент.

Морейя й Гаряч залишили нам не лише Морейя й Гаряч залишили нам не лише перемогу, а й спокій. І я зрозумів, що справжня сила — це не тільки стихії, а серце, здатне боротися й берегти того, кого любиш.