Глава 54

Темрява гуділо навколо, мов величезний вир, що наближався з усіх сторін. Пилип стояв ліворуч, духи позаду, але я відчувала — цього разу Невіс вирішив не стримуватися. Його тінь ставала густішою, важчою, наче він збирався поглинути не просто нас… а весь світ.

Порив холодного вітру змусив мене стиснути зуби. Вода під моїми долонями тремтіла, реагуючи на страх у мені. Я намагалася його не показувати.

— Ладо! — крикнув Пилип, відбиваючи удар тіні полум’ям. — Тримай правий фланг!

— Тримаю! — я піднесла руки, і вода перетворилася на щит, який затримав темний спис.

Битва розросталася, немов жива. Союзники Невіса — темні духи, тіньові велети, спотворені створіння — тиснули з кожного боку. Над нашими головами земляків здіймали свої стихії: повітряні маги піднімали бурі, земні зводили кам’яні стіни. Усе змішувалося в одне шаленство.

Але тінь весь час поверталася… до мене.

Невіс знав.

— Зачепи їх вогнем! — вигукнула я Пилипу. — Я перекрию центр!

Він кивнув, і в наступну мить його полум’я прорізало темний фронт. Я відчула хвилю тепла на своїй шкірі — завжди впізнавана, завжди рідна. Ми билися поруч так, ніби робили це все життя.

Але темрява не відступала. Навпаки — вона пульсувала, розширювалася, зміцнювалася.

Я відчула раптом щось… глибше. Немов холод торкнувся кісток зсередини. Не звичайний холод — щось інше, більш первісне. Сила, що прокидалася, але не належала світу людей.

Це не вистачить, промайнуло в голові. Звичайні заморозки не зупинять його.

Темрява вдарила так сильно, що мене відкинуло назад. Пилип миттєво опинився поруч.

— Ти поранена? — його голос був різкий, стурбований.

— Ні… але… — я підвелася, покрита інеєм, який сама ж створила. — Пилип, я відчуваю… я можу більше.

Він поглянув просто в мої очі.

— Не ризикуй… прошу.

Та я вже знала: іншого шляху нема.

Невіс підіймав руки. Його тінь здіймалася стіною, яка готова була накрити все поле.

— Прикрий! — сказала я хрипко.

Пилип виступив уперед, полум’я охопило його руки. Він створив бар’єр з вогню, щоб дати мені секунди. Лише секунди.

Це було все, що потрібно.

Я зосередилася. Холод почав вириватися з мене, як річка, що прорвала греблю. Спершу вода здійнялася туманом… а потім замерзла просто в повітрі. Кристали льоду росли, утворюючи величезні структури.

Вони не падали — ніби літали.

Я зробила крок.

Ще один.

І підняла руки до неба.

Холод, що вирвався з мене, був не схожий на жоден, який я колись викликала. Це була чиста сила води, первісна й безмежна.

— Ладо, досить! — Пилип кричав десь поряд, але голос лунав здалеку, ніби крізь товщу льоду.
Я бачила тільки Невіса.

Тінь металася, намагаючись вирватися. Але лід ішов далі, захоплюючи все: союзників Невіса, темні істоти, навіть саму смерть, що виходила з його рук. Суцільна хвиля холоду накрила їх, скувала, зупинила.

— НІ! — кричав Невіс, але його голос тону в морозі.

Усе стихло.

Я стояла серед поля, яке перетворилося на кришталевий лабіринт блиску. Мої пальці тремтіли. Світ хитнувся.

Дихання стало важким, холод обпікаючи легені.

Потім ноги підломилися.

І я падала… але не торкнулася землі.

Пилип підхопив мене в останню мить.

Його руки були гарячими, обпалювали, але я не могла нічого сказати. Тільки дивилася на нього, на його розширені від страху очі.

— Не смій… не смій зникати...  — він шепотів, але голос ламався. — Ти чуєш? Ладо. Ладо!

Я торкнулася пальцями його щоки. Ледь-ледь.

— Ми… перемогли… — прошепотіла.

Світ розчинився у темряві й теплі його рук.