Глава 51

Темрява накотилася першою хвилею — густою, холодною, мов глибина океану перед штормом. Я відчула, як у повітрі змінюється тиск, як тіні Невіса зливаються в суцільну гіркувату завісу, що намагається просочитися крізь захисне коло.

— Тримайте! — крикнула я духам.

Вони відгукнулися водяним дзвоном, тихим, але невідривним. Їхні постаті переливалися синім та бірюзовим, а від кожного руху йшли хвилі, що зміцнювали нашу оборону.

Пилип стояв попереду. Його вогонь виривався з долонь, утворюючи палаючий бар’єр між нами і тінями. Кожен його удар змушував темряву відступати — на мить. Бо вона поверталася знову.

— Ладо! — вигукнув він. — Він тисне зліва!

Я відчула це ще до того, як слова злетіли з його губ. Тіньова хвиля била в слабку точку кола. Двоє духів там хиталися, їхнє світіння мерехтіло.
Я рвонула воду з повітря. Вона з’явилася миттєво — холодна, щільна, гостра. Я кинула її до слабкої точки, і вона застигла льодом, зміцнивши рубіж.

На секунду ми отримали перевагу.

І саме в цю секунду він з’явився.

Темрява зібралася перед нами в постать. Наче вирізану з ночі. Гладка, мов чорна вода, що не відбиває світла.

— Лада, — тихо сказав Невіс. І від того голосу шкіра на руках покрилася памороззю. — Ти знову стоїш між мною і тим, що належить мені.

— Нічого тобі не належить, — відповіла я. — Навіть я.

Тінь зрушила. Занадто плавно. Занадто природно.

— Ти відчула мене. Ти стала провідником. Хіба ти не усвідомлюєш? Ти — вода, а вода пам’ятає все, що торкається її.
Пилип ступив уперед.

— Відійди від неї.

Темрява наче посміхнулася.

— Ти хочеш її захистити? Вогонь проти води? Проти мене?

Він розвів руки, і хвиля тіні зірвалася вперед.

Пилип встиг поставити стіну полум’я. Удар був такий сильний, що його відкинуло назад, але він встав знову. Очі його горіли сильніше, ніж будь-коли.

— Не смій торкатися її! — вигукнув він.

Мене пробило тепло. Але я не мала часу на відчуття. Невіс знову зібрав темряву в долоні — і викинув її вперед списом.

Я вдарила водою.

Мої руки рухалися самі — я викликала чисту крижану хвилю. Вона вибухнула переді мною, перетворившись на десятки гострих уламків. Вони зіштовхнулися з тіньовим списом — зі скреготом, який пройшов крізь кістки.

Удар вибухнув. Земля під ногами розкололася. Повітря загуло.

Духи хитнулися, але не впали. Вони підтримували своє плетиво, шепочучи свої давні водні заклинання.

Я вдихнула. Холод увійшов у груди, і з ним — сила.

— Ти намагаєшся розчинити мене? — Невіс знову підняв руку. — Ти вода. Я можу втопити тебе в тобі ж самій.

— Спробуй, — прошепотіла я.

Я підняла руки. Вода з повітря зібралася швидко — так, як ніколи раніше. Я повернула її вихором, змішуючи з холодом, заморожуючи центр.
Крижаний смерч рвонув уперед, спалахнув білим морозом.

Невіс уперше відступив.

— Ти не повинна мати такої сили… — його голос злегка зірвався. — Ти не створена для цього.

— Я створена, щоб зупинити тебе.

Я вдарила вдруге. Цього разу — хвилею. Величезною, високою майже як стіна вежі. Вона піднялася над нами, і Пилип інстинктивно відступив. Вода впала з ревом, б’ючи темряву до самої землі.

Темрява закипіла від холоду.

Невіс підняв голову. Тінь навколо нього згустилася.

— Добре, — сказав він. — Гра закінчилася. Почнемо війну.

Повітря перед нами розірвалося криком темряви.