Глава 50

Мені ніколи ще не було так холодно… і водночас так гаряче всередині. Холод ішов від Західної вежі — давній камінь вбирав у себе кожну тінь, що прокидалася навколо. А жар — то була Лада. Її сила поруч зі мною пульсувала, мов серце світу щойно вирвалося зі сну.

Духи стояли колом. Десятки постатей, напівпрозорих, але рішучих. Повітря дзвеніло від напруги — ніби сам вітер не знав, у який бік рухатися. Лада підняла руку, і хвиля світла пройшла між ними. Я відчув, як її магія торкнулася навіть мене — м’яко, але впевнено.

— Тримайтеся разом, — сказала вона духам. — Коли він прийде, не дайте йому розірвати наше коло.

«Коли він прийде».
Не «якщо».
Я стиснув кулаки. У мене в грудях піднялося полум’я. Я знав: як тільки Невіс зробить крок, я стану між ним і Ладою, навіть якщо для цього доведеться спалити небо.

Духи займали свої місця. Хтось літав над землею, хтось занурювався в камінь, залишаючи по собі ледь помітний слід. Вежа гуділась — стара магія піднімалася, тягнулася, немов згадувала, що таке справжня сила.

— Він торкається межі, — прошепотіла Лада. Її очі спалахнули білим. — Відчуває нас.

Я теж відчув — щось темне пройшло по шкірі, мов тінь пальців, які ковзають у пошуках слабкого місця. Темрява була не голосом, а тиском, важким подихом у спину.

— Ладо… — я підступив ближче. — Якщо він спробує знову… Я не дозволю. Я стану перед тобою, хоч би що.

Вона глянула на мене — швидко, але так, що я забув дихнути.

— Ми разом. Тільки тоді це матиме сенс.

І тут земля здригнулася.

Легко, як перший попереджувальний удар. Але за ним — другий. Сильніший. Камені під нашими ногами розійшлися тонкими тріщинами. Духи підняли голови, і їхнє світло затремтіло, мов свічки перед бурею.

— Почалося, — сказав я. І моє полум’я саме спалахнуло вздовж рук.

Небо над вежею потемніло так швидко, що здавалося — хтось перекинув чорну завісу поверх світу. Повітря стало важким, ніби кожен вдих тепер належав не нам.

Темрява зринула з лісу. Не суцільна — спершу лише тіні, що рухалися окремими плямами. Але кожна з них була живою. Кожна — частина Невіса.

— Тримайте коло! — вигукнула Лада.
Духи піднялися разом, їхнє світіння зблиснуло. Я став перед нею — не тому що вона слабка, а тому що я не витримаю бачити, як до неї торкнеться хоч крапля цієї темряви.

Перші тіні ударили в наш щит. Наче хтось кинув у світло сотню каменів. Повітря вибухнуло тріском.

Я згріб полум’я в руки. Внутрішній вогонь слухався мене краще, ніж будь-коли раніше.

— Невіс! — крикнув я у темінь. — Виходь! Ховатися більше не вийде!

І він почув.

Темрява перед нами стиснулася, згорнулася, наче закручувалася в одну точку. Я відчув, як Лада зробила крок ближче до мене — і те, як її сила затремтіла, зібралася.

Світу вистачило однієї секунди тиші.

А потім — А потім —
темрява розірвалася.

Почалася битва.