Глава 49

                                      Пилип

Сходи Західної вежі давно не бачили стільки світла. Духи рухалися за нами плавно, наче хвилі, їхнє сяйво ковзало по стінах і оживлювало старі символи, які раніше залишалися темними.

Лада йшла попереду — рівно, але я помічав найменші зміни. Коли вона робила крок, її тінь іноді тремтіла, немов від доторку холодного подиху.

Невіс був близько. Занадто.

— Ти впевнена, що зможеш? — спитав я тихо.

— Мені треба, — відповіла вона.
Не “хочу”, не “зроблю” — треба.
Це слово боліло.

Я підняв руку й торкнувся до її плеча. Мій вогонь відгукнувся м’яко, тепло, але я помітив, як її тіло на секунду напружилося, ніби хтось інший торкнувся її одночасно зі мною.

— Якщо він… — почав я.

— Він не керує мною, — перебила вона.
І це була правда.
Але не вся.

Духи спинилися біля першої арки. Старий камінь ніби вдихнув, коли ми підійшли. Один із духів — той високий, схожий на вирізану з льоду постать — підняв руку.

— У цьому місці його вплив сильніший, — сказав він. — Будьте насторожі.

Я кивнув, але погляд не відводив від Лади.

Вона ступила в коло, що світився слабким синім мерехтінням. Артефакти на стінах відгукнулися, оживши прямісінько від її присутності. Вода піднялася з її долонь, утворюючи обертові кільця.

— Ладо, повільніше, — попросив я. — Ти даєш забагато сили одразу.

— Інакше вони не з’єднаються.

Сріблясті дуги стихійних ліній перед нею спалахнули, стискаючись у центрі. Я відчув, як температура повітря коливається — то стає крижаною, то гарячою. Духи завмерли, ніби чекали команди.

І тоді сталося.

Її вода раптом зупинилась.
Просто зависла в повітрі — і почала крижаніти.

— Ладо? — покликав я, роблячи крок до неї.

Вона встигла лише підняти погляд.

Очі… на мить стали темними, як тінь глибини, що ховає щось старе й небезпечне.

— Він тут, — прошепотіла вона одними губами.

Полум’я, яке загорілось у моїй долоні, раптом затремтіло й погасло. Наче хтось висмоктав силу з самого повітря.

— Не смій, — проскреготів я крізь зуби. — Не смій торкатися її.

Тоді я почув його.
Не голос — відлуння.
Тонке, холодне, знайоме.

— Вогню… її сила така світла. Ти й близько не розумієш, чим вона може стати.

— Відійди від неї! — крикнув я, але це відлуння лише тихо посміхнулося.

Лада схопилася за голову, вдихнула різко, і вода навколо неї раптом розкололася на сотні блискучих уламків.

Духи підскочили.

Один з них кинувся вперед:
— Тримайте її силу! Невіс намагається прорватися через стики стихій!

— Я тримаю! — вигукнув інший, і його світло оточило її.

Я обхопив Ладині плечі обома руками. Вона здавалася холоднішою, ніж мала б бути, але я не відпускав.

— Гей! — покликав я її тихо, але наполегливо. — Ладо, ти чуєш мене?

Її повіки тремтіли.
Шепіт Невіса розтанув.

І вона різко вдихнула, ніби вирвалася з води на поверхню.

— Він… він хотів увірватися в мене через сплав стихій, — прошепотіла. — Але духи… вони перекрили шлях…

Я обернувся до них. Духи сяяли яскравіше, ніж раніше — але деякі тремтіли, їх світло ледь мерехтіло.

— Ви що, віддали частину власної сили? — прошепотів я.

Високий дух опустив голову.

— Невіс стає сильнішим. Але тепер у нас є зв’язок із нею. Ми зможемо тримати його подалі… якщо будемо разом.

Лада підняла погляд на мене — втомлений, але впертий.

— Переходимо до наступної точки, — сказала вона. — У нас мало часу.

Я стиснув її руку.

— Я не відпущу тебе ні на секунду.

І цього разу вона не заперечила.