Глава 47

                                              Лада

Я лежала на холодному кам’яному столі, відчуваючи, як серце б’ється шалено, а магія всередині мене ще не вщухла. Було тихо, крім важких вдихів Пилипа поруч. Його полум’я стало не лише моєю захисною силою, а й оберігом.

Я відкрила очі і вперше відчутно вдихнула. Світ здавався дивно яскравим, немов після бурі. У мене ще лишалася тінь його присутності — слабке відлуння, що струшувало повітря. Але тепер я знала: я не сама.

— Ладо… — його голос тихо пролунав у голові, лагідно і водночас рішуче. — Ти знову зі мною.

Я кивнула. Занадто багато всього відбувалося, щоб промовити слово. Але я відчувала його турботу, його рішучість захистити мене. Це допомагало.

— Ми можемо вигнати його остаточно, — промовила Мірель, стоячи поруч. — Але для цього ти повинна зрозуміти, що він — лише частина тебе. Він хоче скористатися твоїм страхом. Тільки через твою волю можна його витіснити.

Я заплющила очі. В голові був хаос: його голос, мої спогади, страх, біль, провина… Але разом із ними виринали й моменти, які я не хотіла втратити: наші тренування з Пилипом, сміх, теплі погляди, підтримка друзів.

— Він всередині мене, — прошепотіла я. — І я можу з ним говорити… але не дозволю йому керувати.

Пилип стискав мою руку. Його тепло проникало в мене, мов полум’я, що гріє серед холодної ночі. Я зібрала всю силу, усі стихії всередині себе. Вода, що ще хвилину тому була холодною і нерухомою, знову почала рухатися, злітати у срібних хвилях. Полум’я Пилипа відлунювало у моєму серці.

— Слухай мене, — сказала я тихо, але впевнено. — Ти можеш бути частиною мене, але не будеш мене знищувати.

Тінь всередині мене здригнулася. Його голос став глухим, віддаленим, мов ехо, що губиться у горах.

Я зробила глибокий вдих і з’єднала всі стихії в одне: воду, повітря, землю і полум’я Пилипа. Вони слухали мене. Вони слухали мій страх і мою рішучість.

— Тепер, — промовила я, — ти йдеш.

Темрява всередині мене тремтіла, хапалася за залишки моєї сили. Але я була сильнішою. Вона вилилася у світло, у хвилю, що пройшла крізь усе тіло. Я відчула, як тінь Невіса відступає.

— Пилип… — прошепотіла я, коли полум’я і вода знову заспокоїлися. — Дякую.

Він посміхнувся, і його полум’я стало теплим, лагідним, як дотик. Я глянула на Мірель і Оріса — вони теж посміхалися, але уважно спостерігали за мною.

Я підвелася. Світ навколо ще був тихим, але відчуття влади над собою і над стихіями зміцнило мене. Тепер я могла контролювати те, що сталося, і, можливо, навіть звернутися до духів, які спали довгі роки.

— Це тільки початок, — сказала я, відчуваючи, як сила знову тече в мені. — Але тепер я готова.

Я глянула на Пилипа. Ми стояли разом, і я знала: попереду нас чекають нові випробування. Але тепер я не лише жертва — я воїн. І разом ми будемо готові протистояти будь-чому.

Темрява ще не зникла повністю. Але я відчула, що ми можемо з нею боротися. І це відчуття, яким би важким воно не було, давало надію.

— Тож почнемо, — прошепотіла я, — бо світ чекає.

Я встала посеред великої зали, де ще світилися слабкі залишки магії від нашої битви. Мірель і Оріс відійшли на безпечну відстань, залишивши нас з Пилипом наодинці. Я відчула, як всередині мене ще пульсує відлуння Невіса — слабке, але настирливе.

— Тепер я готова, — прошепотіла я, звертаючись до самого повітря. — Якщо є серед вас духи, що не підтримують Невіса, покажіться.

Спочатку було тихо. Лише шум наших вдихів і слабкий відгомін стихій. Я зробила крок уперед і знову простягла руки. Полум’я Пилипа в моїх долонях стало ще сильнішим, наче відчувало, що воно не одне.

І тоді… з темряви почали виходити слабкі світлові обриси. Тонкі, прозорі, немов віддзеркалення у воді. Духи. Вони боязко підходили, їхні тіла світлилися ледь помітним світлом.

— Лада… — почувся тихий шепіт одного з них. — Ми чули твоє серце. Ми пам’ятаємо часи, коли Невіс ще не мав влади.

Я підняла руку, і світло від моїх долонь поширилося по залі. Воно не пекло, не руйнувало — воно закликало, зігрівало.

— Я не прагну війни без потреби, — промовила я. — Але Невіс забрав у нас спокій. Якщо ми разом, ми зможемо протистояти йому. Хто зі мною?

Слабкі обриси почали зливатися в єдину хвилю світла. Один за одним духи наближалися, їхні форми ставали чіткішими, яснішими. Вони ще вагалися, бо боялися темної магії Невіса, але щось у моїй волі, у моїй рішучості дало їм силу виступити.

Я відчула тепло їхніх енергій, їхню готовність допомогти. Вони не всі, але вже достатньо, щоб змінити хід майбутньої боротьби.

Пилип тримав мою руку, відчуваючи кожен поштовх моєї сили. Я кивнула йому. Ми не самі.

— Ми будемо разом, — сказала я духам, і в цей момент світ навколо нас став яскравішим, немов сама Академія ожила. — І цього разу Невіс не зможе нас зламати.

Світло поширилося над залом, і я відчула, як темрява, що ще залишалася всередині мене, тремтить і відступає. Тепер я знала: ми можемо перемогти, бо не самі.