Глава 46

                                          Пилип

Мені дуже тривожно за мою кохану. Я не дозволю Невісу щось із нею зробити.
Вона сильна, але після того, що сталося, я бачив, як її плечі здригалися, коли вона думала, що ніхто не дивиться. Вона тримається — як завжди. Але я відчуваю: усередині її розриває страх і провина.

Я не знаю, що страшніше — те, що він її бачив, чи те, що вона тепер може бачити його. Між ними утворився зв’язок, і я боюся, що він використає його, щоб знищити її зсередини.

Ректор дав мені наказ — очолити бойову групу. Але для мене це не наказ, це обіцянка.
Я захищу її. Навіть якщо доведеться згоріти.

Я стою біля вікна, спостерігаючи, як над Академією сходить червоне світло світанку. Повітря здається важким, мов перед бурею. Навіть вогонь у смолоскипах горить інакше — тихіше, наче боїться спалахнути.

Магічні струми змінилися. Я відчуваю це шкірою. Коли Невіс торкнувся Лади, частина його енергії залишилася тут. Тепер вона ніби тінь, що ховається в кожному кутку, у кожній іскрі.

Ми готуємось до оборони. Оріс уже поставив захисні кола, Мірель тренує повітряних магів — але я бачу, як вона кидає короткі тривожні погляди на Ладу. Всі розуміють: якщо він знову вийде на зв’язок, зробить це через неї.

Вона намагається триматися. Говорить спокійно, тренується, допомагає іншим, але коли я підходжу ближче, бачу, як її руки ледве тремтять.
— Усе гаразд? — питаю.
— Так, — відповідає вона, не дивлячись у вічі.
Бреше.

Я відчуваю, як усередині мене спалахує вогонь — не від гніву, від безсилля. Моя стихія прагне вирватися, спалити все, що може її скривдити. Але я мушу бути холодним. Сильним.

Бо вона дивиться на мене так, наче тримається за цей погляд, аби не розсипатися.

Я поклав руку на її плече, і полум’я, яке палало в мені, стало м’яким, лагідним.
— Я з тобою, Ладо. Хоч би що він задумав — ми пройдемо це разом.

Вона мовчить. Лише на мить притуляється лобом до мого плеча. І цього достатньо.
Для мене — це клятва.
Ми тренувалися у внутрішньому дворі. Повітря було свіже, але від кожного вдиху мене проймав неспокій. Лада стояла навпроти, зосереджено рухаючи руками — вода слухалася її, злітала вгору срібними хвилями.

Я тримав полум’я в долонях, щоб урівноважити її силу. Ми мали відновити зв’язок між стихіями, навчитися контролювати те, що сталося під час об’єднання.

Та щось пішло не так.

Вода, якою вона керувала, раптом застигла. Краплі повисли в повітрі, не падаючи, немов час зупинився. Я відчув різкий запах озону, а моє полум’я згасло без причини.

— Ладо? — покликав я.

Вона не відповіла. Її очі стали неприродно темними — у них не було відблиску води, лише глибока тінь. Вітер піднявся сам собою, зриваючи аркуші, тканини, навіть каміння.

Я зробив крок уперед, серце билося так сильно, що віддавалось у скронях. 

І тоді я почув його.

Голос. Тихий, але чіткий, холодний, мов крижана річка серед ночі.

— Ти її не врятуєш, вогню. Вона — моє відлуння.

Мене скувало. Цей шепіт не звучав у вухах — він лунав у мені. Невіс говорив не з повітря, а з самої сутності Лади.

— Заберися, — прохрипів я, але голос знову пролунав, глузливо:
— Хіба можна забрати те, що створене для мене?

Я підняв руки, викликав полум’я. Вогонь вирвався різко, охопив простір між нами, та коли торкнувся її, він згас. Вода, що висіла в повітрі, упала просто на землю, і враз настала тиша.

Лада зомліла. Я встиг підхопити її, перш ніж вона впала. Її тіло було холодним, як лід, а на шкірі виступили крихітні кристали води, що швидко розтанули.

Вона тихо прошепотіла, не розплющуючи 
очей:
— Він… у мені…

Я стискав її в обіймах, відчуваючи, як у мені спалахує відчай. Уперше в житті я злякався власної сили — бо знав, що полум’я, навіть найяскравіше, не здатне розтопити тінь.

Я підняв її на руки й поніс до головної зали Академії. Мірель і Оріс уже відчули вибух енергії — вони вибігли нам назустріч.

— Що сталося?! — вигукнула Мірель, коли побачила її стан.
— Він увійшов у неї, — видихнув я. — Невіс.

Мірель зблідла, але не розгубилась.
— Поклади її сюди. Швидше!

Ми поклали Ладу на кам’яний стіл, який світився срібними лініями заклинань. Оріс одразу накреслив навколо неї захисне коло з чистого повітря, а Мірель торкнулася її чола.

— Він залишив у ній частину своєї сутності, — прошепотіла вона. — Але не повністю. Він не може взяти контроль, поки її воля чинить опір.

— То ми можемо вигнати його? — запитав я, стискаючи кулаки.

— Теоретично, — відповів Оріс. — Але для цього треба знайти точку зв’язку. Він не просто оселився в ній — він прив’язався до її магічного ядра. Якщо помилимось, можемо спалити її силу назавжди.

Я зціпив зуби.
— Тоді я піду в її свідомість.

Мірель різко підвела голову:
— Пилип, ти з глузду з’їхав?! Це небезпечно!

— А залишити її ось так — без свідомості, з ним усередині — це безпечно? — я майже закричав. — Я не дам йому залишитися в ній.

Мірель глянула на Оріса. Той мовчки кивнув.
— Якщо він пов’язався з нею через стихії, — сказав Оріс, — ти можеш увійти через полум’я. Ти її вогонь, Пилипе. Вона сама відкриє тобі шлях.

Мірель глибоко вдихнула, потім поклала руки на наші плечі.
— Гаразд. Але я триматиму зв’язок із вами. Якщо щось піде не так — витягну обох.

Я кивнув. У грудях палав вогонь, але цього разу не руйнівний — чистий, ясний, мов світло.

Я сів поруч із Ладою, узяв її руку в свою. Вона була холодна, але пульс ще відчувався.
— Почуй мене, Ладо. Я йду за тобою.

І тоді я заплющив очі, дозволивши вогню охопити все навколо. Полум’я поглинуло мене — і світ зник.

Я стояв серед темряви. Повітря було густе, як вода, і пахло попелом.
Попереду — Лада. Вона стояла, обернена спиною, у сріблястому світлі, що пробивалося крізь безмежну тінь.

— Ладо! — гукнув я, крокуючи до неї.