Глава 45

 Коли ми роз’єднали стихії, до нас підійшли Оріс і Анна. Повітря ще потріскувало від напруги, а земля під ногами ледь тремтіла — слід від об’єднання магій.

— Давайте спробуємо об’єднати всі чотири стихії, — запропонував Оріс. Його очі світилися передчуттям сили.

— Добре, — відповіла я. — Але спершу хтось один із вас.

Ми стали напівколом: я — у центрі, поруч Оріс, Пилип і Мірель. Я зосередилася, відчула, як енергії вогню, води, землі й повітря сходяться в одній точці, сплітаються, мов нитки давнього закляття.

Світ раптом завмер. Навіть вітер перестав дихати.
А потім вибух світла розчинив нас у сяйві.

Я зрозуміла: мені вдалося об’єднати всі чотири стихії. Таке вміння — рідкісне, майже легендарне. Кажуть, востаннє це вдалося триста років тому магу на ім’я Гедерік Ейвір — повітряному, який міг керувати рівновагою самого світу.

Стихії боролися всередині мене. Вогонь прагнув вирватися, вода — поглинути, повітря — піднести, а земля — скувати. На мить мені здалося, що я розірвуся між ними.

— Ладо! — крикнув Пилип, але його голос тонув у гулі енергії.

Я вдихнула. Згадала наше з ним перше злиття — коли стихії не ворогували, а танцювали. Тоді я навчилася не командувати, а слухати.
Я знову прислухалась — і сили всередині мене підкорилися ритму.
Вода охолодила полум’я, вітер пом’якшив натиск землі. Усе збалансувалося.

Світ навколо змінився. Я бачила кожну іскру, кожну краплю, кожен порух повітря.

І тоді все стихло.
Світло згасло.
Я стояла посеред зали, важко дихаючи.

Мірель, ще бліда від подиву, прошепотіла:
— Ти… ти зробила це. Я відчувала всі стихії водночас.
Оріс опустив руку, і його голос задрижав:
— Це неможливо… навіть у легендах не всі вірили, що Гедерік справді існував.

Пилип підійшов ближче, торкнувся мого плеча. Полум’я в мені спалахнуло лагідно, не спопеляючи.
— Може, Гедерік не був останнім, — тихо мовив він. — Може, тепер черга за тобою.

Я хотіла відповісти, та в ту ж мить щось у мені здригнулося.
Під усіма шарами енергії я почула відлуння — шепіт стихій:
«Тепер він відчує нас…»

Я завмерла.
Невіс.
Він теж був пов’язаний із силами світу. І тепер, коли я об’єднала їх усі, він міг мене почути.

Повітря змінилося. Рівновага похитнулася, наче хтось іззовні торкнувся нашого кола. Вогонь у факелах принишк, вода в чашах застигла.

— Що це? — пошепки спитала Мірель.

Простір переді мною спотворився, мов у спеку над каменем. Із темної серцевини коливання долинуло шепотіння — холодне, знайоме.

— Ти мене знайшла, — прошепотів голос.

Я зробила крок назад.
— Це… він, — прошепотіла. — Невіс.

Пилип миттєво став поруч, підняв руку — навколо нас спалахнув вогняний щит. Оріс стабілізував землю, Мірель здійняла вітряну завісу.

Марно.
Полум’я згасло. Земля здригнулася. Повітря стиснулося, ніби сам простір дихав страхом.

«Ти відкрила двері, вода. А тепер я бачу тебе…»

Біль пронизав мене наскрізь. Холодні ланцюги стискали душу. Пилип схопив за плечі — я чула його голос, але він був далекий.

Перед очима постала тінь — темна постать із червоними очима. Її рука тягнулася крізь простір, торкаючись моєї енергії.

І тоді я зрозуміла.
Він не просто знайшов мене.
Він прокинувся остаточно.

Світ вибухнув сліпучим світлом. Стихії вирвалися з мого контролю — вода, вогонь, повітря, земля злилися у бурю енергії. Коли все стихло, я лежала на підлозі, а друзі — навколо.

— Він бачив мене, — прошепотіла я, ледве дихаючи. — Тепер він знає, хто я.

У залі ради стояла напружена тиша. Повітря гуділо залишками магії, стіни відлунювали її пошепки.
Я сиділа, загорнута в плащ, але все ще тремтіла — ніби частину мене вирвали.

Ректор Світіл дивився пильно:
— Ви кажете, що Невіс звернувся до вас?

— Не просто звернувся, — відповіла я. — Він бачив мене. І, здається, використав мою силу, щоб відкрити канал між світом живих і своїм. Якщо Фендіс відкрив двері не повністю, то тепер Невіс може виходити вільно.

Мірель стиснула мою руку:
— Це не твоя провина, Ладо. Ти — ключ. Але ключ може не лише відкривати, а й замикати.

Ректор замислився.
— Якщо вона — ключ, її сила потрібна нам, щоб запечатати його знову. Але будь-яка помилка — і він отримає повний доступ до цього світу.

Пилип ступив уперед:

— Ми не дамо йому використати її. Я буду поруч, щоб стримати його вогнем.

Його голос був упевнений, але я відчувала в ньому страх — не за себе, за мене.
— Якщо я зв’язана з ним, — сказала я тихо, — то, можливо, зможу відчути, де він.

— Це небезпечно, — вигукнула Мірель. — Він може знову тебе знайти!

— Він і так знайде, — відповіла я. — Краще, якщо я буду готова.

Ректор повільно кивнув:
— Добре. Але ми не ризикуватимемо без захисту. Оріс, підготуй оберіг. Мірель, збери повітряних для оборони. Пилип, очолиш бойову групу вогняних. Ми повинні бути напоготові.

Пилип глянув на мене, і в його очах палало тепло — те саме, що колись дало мені сили вижити.

Я вдихнула глибоко:
— Ми не втечемо. Академія Світіл стоятиме. Якщо він прийде — я зустріну його сама.
Ректор підняв руку, і зала освітилася сяйвом магічних світильників.
Так почалася підготовка до найважчої битви.