Глава 41

 У нас почалися канікули, і ми з Пилипом та Мірель вирушили на весілля до Анни й Оріса. Дорога пролягала крізь зелені долини й густі ліси, земляні території зустрічали нас тишею, у якій відчувалася сила самої стихії. Отак відчувається Ґрундія.

Весілля відбувалося не в Академії, а в родинному маєтку Оріса — старовинному, але доглянутому. Кам’яні стіни, обвиті плющем, і сад, де вже розквітли перші весняні квіти, створювали відчуття спокою.

Коли ми приїхали, Анна зустріла мене з вінком у руках.
— Ладо, — усміхнулася вона, — ти пам’ятаєш, що сьогодні твоя роль особлива.
Я кивнула, стискаючи долоні. Бути головною гостею — це не просто почесно. Це відповідальність.

Під час церемонії я стояла поруч із нареченими, тримаючи вінок Анни. Сонце просвічувало крізь гілля дерев, а земля під ногами здавалася живою, сповненою енергії. Коли Оріс і Анна обмінювалися обітницями, я подала їм обрядову чашу — трав’яний настій із краплею меду. Вогонь Пилипа, що горів у далечині в обрядовому вогнищі, віддзеркалювався у воді, яку я додала до напою.

— Хай солодке буде життя ваше, і хай земля благословить вас, — промовила я слова, які мала сказати головна гостя.

Анна взяла чашу з моїх рук, а Оріс поклав долоню поверх її долоні. У цей момент повітря навколо затремтіло — земля відгукнулася тихим гулом, приймаючи союз.

Мірель, стоячи поруч, шепнула мені:
— Це дуже красиво. Але знаєш, здається, не лише землю сьогодні поєднали боги.
Я обернулася до неї, та вона лише ледь посміхнулася у бік Пилипа, який стояв біля вогнища.

Я відчула, як у грудях щось тепло защеміло. Цей день належав Анні й Орісу, але в глибині серця я знала — і для мене він щось змінив.

Свято тривало в саду. Стіл накрили просто під старим дубом — замість звичних наїдків земні готували страви з трав, овочів, печених у глині, і медові тістечка, прикрашені квітами. Вино замінювали соком ягід і настоєм із коренів, що давав легке тепло, але не сп’яняв.

Анна з Орісом сиділи поруч, тримаючись за руки. Поруч із ними — батьки Оріса, його дядько Ленді, тітка Анфіса, їхній син Олег і тітка Анни, Ельвірія. Всі говорили спокійно, без галасу — у земних навіть свято звучало, як молитва.

Пилип сидів навпроти мене, час від часу ловив мій погляд і ледь усміхався. Його очі світилися від світла ламп, що висіли на деревах, і мені доводилося відводити погляд, аби не видати себе.

— Гарно в них, — сказала Мірель, наливаючи собі настій. — Ти помітила, як земля відгукнулася, коли вони промовили обітниці?
— Так. Я відчула навіть у долонях, — відповіла я тихо. — Вони справді з’єдналися силою стихії.
— А ти? — спитала вона з лукавою посмішкою. — Коли твоя черга?
Я пирхнула, але не змогла стримати усмішки.
— Не смій.
— А я ж бачу, як він дивиться на тебе. І як ти відповідаєш. Повітря й вода — гарне поєднання, якщо знайти рівновагу.

Я хотіла щось відповісти, але саме тоді до нас підійшов Пилип.
— Чи можна викрасти головну гостю на танець? — запитав він, трохи вклонившись.

Мірель підморгнула мені й відійшла до столу, залишаючи нас удвох.

Ми танцювали під тиху мелодію флейти. У земних немає гучних танців, усе рухається повільно, майже урочисто. Його рука лежала на моїй талії, моя — в його долоні. Повітря між нами наповнилося ледь відчутним теплом, і я відчула, як у серці переплітаються всі стихії одразу.

— Пам’ятаєш, — прошепотів Пилип, — як на весіллі твоєї подруги ти втекла в ліс?
— Пам’ятаю, — посміхнулася я. — І як ти мене звідти вивів.
— Тоді я ще не знав, що колись поведу тебе танцювати серед землі й світла.

Я підвела на нього погляд — і світ навколо на мить зник. Було лише це тепло, м’яке й справжнє.

Мелодія закінчилася. Ми стояли кілька секунд, не роз’єднуючи рук.
— Ладо, — тихо сказав він. — Можливо, колись і нам боги дадуть благословіння.

Я хотіла щось відповісти, але слова розчинилися в усмішці. Бо в глибині серця я вже знала — цього разу я не втечу в ліс.

Увечері гості розійшлися, молодята пішли до своєї кімнати. Ми з Пилипом і Мірель допомогли батькам Оріса прибрати зі столу, помити посуд.
Уночі я лягла у відведеній для мене кімнаті. Пилип теж залишився поруч — інших вільних не було, а Мірель уперлася, що спатиме в гамаку, який висів у альтанці.

Я заснула швидко, але сон був дивний.
Мені снилося море — темне, розбурхане, з холодними спалахами хвиль. Водні духи кружляли над водою й шепотіли:
«Бережися Фендіса. Він принесе біду у світ…»

Потім один із духів піднявся вище, простягнув руки до неба — і раптом здійнялася буря. Грім розітнув обрій, блискавка розірвала темряву — й із сяйва вийшов Невіс.

Я здригнулася й прокинулася. Двері скрипнули — у кімнату зайшла мокра Мірель.
— Там дощ і гроза, — буркнула вона, витискаючи з волосся воду. — Піду у ванну, переодягнуся.

Я мовчала, сиділа в напівтемряві, досі відчуваючи шум моря десь у грудях і той холодний шепіт: «Бережися…»