Глава 40

                                             Лада

До нас із Мірель у кімнату зайшла Анна, сяючи від радості. У руках вона тримала тонкий вінок із квітів, який обережно одягла мені на голову.

— Ладо, скоро у нас із Орісом буде весілля, — радісно сказала вона. — Запрошую тебе бути головною гостею!

Я посміхнулася, роздивляючись квітковий вінок, і відчула легке тепло на серці.

— А чому так швидко? Може, ви б почекали до закінчення академії? — обережно запитала Мірель, підбираючи слова, щоб не образити подругу.

Анна хитро посміхнулася:

— Ті, кого благословили боги, мають одружитися не пізніше ніж через два місяці після благословіння. Так унас заведено.

Мірель здивовано підняла брови, а я відчула, як усвідомлення цієї традиції обережно накриває кімнату. З одного боку — радість за друзів, а з іншого — трошки тривоги: два місяці… здавалося, це так мало часу, щоб підготуватися.

Я торкнулася вінка на голові й усміхнулася Анні:

— Це буде неймовірне свято. І я з радістю буду поруч.

Мірель кивнула, а Анна замріяно підняла руки, ніби вже бачила всі майбутні приготування й прикраси. У кімнаті повітря наповнилося світлом і передчуттям щасливих моментів, які вже невдовзі стануть реальністю.

Коли Анна нарешті вибігла з кімнати, захоплено щебечучи про вибір тканини й прикраси, ми з Мірель переглянулися.

— Вона, здається, ще не встигла оговтатися після битви, а вже про весілля думає, — зітхнула Мірель, падаючи на ліжко.

— Може, це і є її спосіб оговтатись, — відповіла я, знімаючи вінок і уважно роздивляючись його. Квіти були живі, ще теплі — відчувалася магія благословення. — Усе ж таки вони з Орісом пережили стільки разом.

— Та я не проти, — буркнула Мірель, — просто… два місяці? Якщо мене коли-небудь хтось покличе під вінець, я хоча б пів року візьму на роздуми.

Я засміялася:
— Ти ж навіть не дозволила б нікому так швидко тебе благословити.

— Саме тому, — відповіла вона з удаваною гордістю. — Повітряні не спішать, ми любимо свободу.

— А водяні — течію, — усміхнулася я. — Іноді вона заносить туди, куди не планувала.

Мірель хитро глянула на мене:
— Наприклад, до одного вогняного мага?

Я відчула, як щоки запалали сильніше, ніж будь-яке полум’я Пилипа.
— Не вигадуй, — прошепотіла я, але усмішка мене зрадила.

— Ой, не прикидайся. Я бачила, як ви на нього дивилися. І він на тебе теж.

Я вдала, що зосередилася на вінку, але серце раптом закалатало швидше.
— Просто ми багато тренувалися разом, — нарешті сказала я. — І… пережили чимало.

— Ммм, так-так, — протягнула Мірель. — Знаю я ці “пережили”. Потім починаються “розмови до світанку” і “випадкові дотики”.

Я кинула в неї подушкою, і ми обидві розсміялися.

Тиша, що настала після сміху, була м’якою, теплою.
— Знаєш, — сказала я тихо, — я рада, що Анна має когось, із ким відчуває спокій. Після всього, що було… це диво.

Мірель кивнула.
— І, може, тепер прийшла черга інших див.

Я не відповіла. Лише обережно знову поклала вінок на стіл — і подумала, що, можливо, вона має рацію.

Коли Мірель заснула, я ще довго лежала, дивлячись у стелю. У кімнаті пахло квітами з Анниного вінка й нічною прохолодою. За вікном тихо шумів сад — вода торкалася листя, ніби шепотіла мені щось невловиме.
Я заплющила очі, але замість сну прийшов його образ — усмішка Пилипа, спалах вогню в очах, дотик, який і досі пульсував у пам’яті.
Може, боги не просто так благословляють когось на кохання. Може, вони дають шанс тим, хто вже колись згорів — знову запалати, але разом.