Глава 39

                                          Пилип

Вечір опустився над Академією. Світло ліхтарів відбивалося від вологого каміння, створюючи мерехтливі тіні, що танцювали по стінах. Я йшов коридором, відчуваючи, як серце калатає швидше від передчуття — сьогодні зустріну Ладу. Після всього, що сталося, після небезпек і випробувань, я хотів просто побути з нею.

У внутрішньому дворі на мене чекала Лада. Тихо дзюркотіли фонтани, відбиваючи місячне світло на її обличчі. Коли наші погляди зустрілися, усмішка розцвіла на губах Лади, і в грудях спалахнуло тепло. Всі пережиті тривоги здавалися далеко позаду, залишалося тільки бажання бути поруч.

Я підійшов ближче і простягнув руку. Вона стиснула мою долоню, і світ навколо миттєво втратив тьмяне освітлення — залишилися лише ми й легкий плескіт води.

— Я так скучив, — промовив я тихо. — Думав лише про цей момент.

Лада нахилилася ближче, її погляд сяяв ніжністю. — І я… — відповіла вона, відчуваючи тепло мого дотику. — Кожна мить без тебе здавалась пустою.

Ми прогулялися уздовж фонтанів, і я відчував, як розтанюю у цьому спокої. Її сміх лунав, як музика, а очі світилися м’яким світлом, наче відблиск магії води. Мене наповнювало відчуття безпеки й дому, якого давно не відчував.

— Пилип, — прошепотіла Лада, зупинившись і тримаючи мою руку, — після всього, що сталося, я зрозуміла… що найбільше боюся втратити тебе.

Я підвів її обличчя до свого й торкнувся губами чола. — І я тебе, Ладо. Більше нічого не має значення, — сказав я, відчуваючи, як її тепло проникає в мене.

Ми сіли на лавку під світлом ліхтаря. Повітря було наповнене запахом квітів із внутрішнього саду, і я тримав її руку, відчуваючи кожен рух, кожне подихання. Навколо все здавалося замовклим, ніби час вирішив зробити паузу, залишивши нас наодинці.

— Ти хотів би завтра прогулятися озером? — запитала Лада, граючи пальцями по моїй долоні.

— Хочу, — відповів я, усміхаючись. — Кожен момент з тобою цінний.

Ми сиділи разом ще довго, милуючись відблисками місяця у воді, обговорюючи дрібниці, що раніше здавалися буденними, а зараз наповнювали серце спокоєм. Ця ніч стала нашою маленькою перемогою — над страхами, над розлуками і над усіма випробуваннями, які випали на нашу долю.

І поки темрява ніжно обіймала Академію, я зрозумів одне: ми з Ладою нарешті разом, і цей вечір залишиться в пам’яті назавжди.