Глава 37

                                             Лада

Я йшла по коридору Академії. Він здавався в тумані, порожнім і дивно розмитим. Навколо нікого не було, лише слабке світло ліхтарів відбивалося від холодних стін.

Раптом я почула шепіт:
— Ладо… Ладо… Ти можеш обрати інший бік. Ти отримаєш усе, що забажаєш…

Серце стиснулося, а шепіт лунав, наче зсередини голови. Я намагалася зрозуміти, хто говорить, але простір довкола став ще більш розмитим і нереальним.

Раптом я відкрила очі — і зрозуміла, що це був сон. Порожній коридор насправді стояв тихо й мирно, а сон залишив по собі лише відчуття тривоги й передчуття вибору, який ще доведеться зробити.

Я стояла в коридорі, намагаючись збагнути, що саме означав сон. Він був надто яскравим, надто живим, щоб просто зникнути. Кожен крок лунав гучніше, ніж слід, і відчуття, що мене хтось спостерігає, не залишало.

— Ладо… — тихо промовила я сама собі, стискаючи амулет, що колись подарував Пилип. — Що за вибір… який бік?

В цей момент я помітила легкий відблиск світла на стіні. Він мерехтів, як магічний знак, але не від жодної лампи чи свічки. Серце забило швидше: ніби доля сама кликала мене вперед.

Я глибоко вдихнула і рушила до світла. Кожен крок здавався вирішальним, немов коридор сам веде мене до чогось важливого. І тоді я відчула тонку, ледь відчутну силу — щось повітряне і водяне водночас, як нагадування про уроки, які ми проходили разом із Пилипом.

— Ти готова, Ладо, — шепотів тихий голос всередині. — Лише від тебе залежить, чи впустиш цей шлях у своє серце.

І я знала: незабаром цей сон перетвориться на вибір у реальному світі — вибір, який визначить не лише мою долю, а й долю тих, кого я люблю.

Я ще кілька хвилин стояла, намагаючись відновити дихання й розібратись із відчуттями після сну. Серце калатало, а думки плутались, мов у вирі. Мерехтіння на стіні не зникло — воно немов кликало мене.

Я рушила вперед, кожен крок відлунював у порожньому коридорі. Коридор тягнувся довго, але я не зупинялася. Усвідомлювала: щось чекає на мене попереду. І чим ближче я йшла, тим сильніше відчувала енергію, яка пульсує крізь стіни Академії.

Раптом я побачила двері, що раніше не помічала. Вони були прикрашені тонкими магічними рунами, що світлися м’яким блакитним світлом. Моя рука тремтячки сягнула за ручку — і одразу відчула, як вібрує магія всередині кімнати.

Я зупинилася, вдихнула й прошепотіла:

— Я готова.

Двері відчинилися, і переді мною відкрився невеликий зал із кришталевим озером у центрі. Вода світилася зсередини золотисто-блакитним світлом. Я впізнала: це сховище магічної енергії, яке використовували викладачі для навчання й перевірки здібностей студентів. Але зараз озеро виглядало живим, наче воно само чекає на мою присутність.

Вода піднялася легкими хвилями, і я почула знайомий шепіт:

— Ладо… ти несеш ключ. Використай його.

Серце здригнулося — це був той самий голос, що й уві сні. І тоді я зрозуміла: це не просто перевірка магії, це випробування, яке покаже, чи зможу я поєднати стихії та втримати рівновагу.

Я глибоко вдихнула, підняла руки над озером. Вода здійнялася, наче слухаючи мою думку, і золотий промінь із глибини почав плестися у вузли світла, які пам’ятали силу Пилипа та мою власну.
— Тільки від мене залежить, — промовила я. — І я готова.

І тоді магічна енергія піднялася, об’єднуючи воду й повітря, утворюючи перші форми нового потоку сили, який міг змінити все.