Глава 34

                                               Лада

Я приїхала додому — адміністрація Академії та батьки вирішили відправити студентів додому, доки не мине всесвітня загроза від Невіса. Спокою не було ні в кого з нас. Ми з Миружем вирушили до Озерної долини: за нашою інформацією, там ховається один із союзників Невіса, дух на ім’я Тімбріс.

Мируж не хотів брати мене з собою, але я відмовилася залишатися осторонь.
— Якщо це загроза для світу, — сказала я, — то вона й моя теж.

Попереду йшов Мируж, зосереджений і мовчазний. Я йшла за ним, намагаючись ступати тихо між вологими коріннями. Віріон, чоловік Мії, замикaв групу, озираючись через плече. Його очі світилися тьмяним блакитним відблиском — магічний захист, щоб ніхто не відстежив нас.

Люсія, Марина й Мія чекали ззовні. Люсія не хотіла відпускати Миружа, але він пообіцяв повернутися до світанку.

Тиша в долині була неприродною. Вода в озері не відбивала світло, а повітря пахло холодом і вологим димом. Чужорідна магія ввібралася у повітря, ніби сама долина відчувала наше вторгнення.

Мируж підняв руку, зупиняючи нас.
— Він близько, — прошепотів він. — Відчуваєш?

Я кивнула. Земля під ногами дрижала, наче ходила своїм життям.

Віріон тихо ступив уперед. У руці спалахнув короткий клинок із синім полум’ям.
— Це пастка. Духи такого рівня не чекають у відкритому полі.

— Він нас кличе, — відповіла я, стискаючи амулет, який колись подарував мені Пилип.

Над озером здійнявся легкий вітер. На поверхні води з’явилися кола — ніби хтось кинув камінь. Із глибини долини почувся низький глухий голос, мов лід шепотів:
— Ви не повинні були приходити.

Туман згустився, формуючи високу прозору фігуру з порожнечами замість очей. Навколо плавали уламки відблисків — тіні пам’яті, обличчя, руки, шепоти.
Мируж ступив уперед:
— Тімбрісе, ми не вороги. Ми прийшли зупинити те, що почав Невіс.

Дух мовчав кілька секунд, а потім голос прорізав простір:
— Зупинити? Невіс лише відкрив двері. Ви — ті, хто їх утримує.

Повітря спалахнуло іскрами. Моя магія відгукнулася болем — щось у середині долини реагувало на мою присутність.

— Що ти маєш на увазі? — вигукнула я.

— Ваші світи переплетені. Якщо впаде мій — впаде і ваш. А Невіс це знає. Він не знищує, він переписує реальність.

Віріон зробив крок назад.
— Лада, нам треба тікати. Якщо він каже правду — це не дух, а частина розлому.

— Ні, — я похитала головою. — Якщо це частина розлому — його можна закрити.

Мируж кинув на мене короткий погляд:
— Тільки якщо ти зможеш втримати рівновагу між водою і вогнем.

Тімбріс наблизився, його тінь торкнулася мого обличчя, і я побачила спалах: місто, що горіло золотим вогнем, і море, що здіймалося над дахами. Два світи зіштовхувалися, мов хвилі.

Я скрикнула й опустилася на коліна. Віріон кинувся до мене, але Мируж затримав його:
— Не чіпай! Вона на межі!

Всередині я почула шепіт:
«Ти носиш у собі ключ. Не бійся поєднати стихії. Тільки тоді стіна впаде».

Магічні потоки розбурхалися. Озеро здійнялося хвилями, і кожна крапля світилася власною пам’яттю. Сліди магії Віріона спліталися з моїми — холодне водяне полум’я танцювало з золотим світлом серця води.

— Ти не впораєшся! — крикнув Віріон, але його голос тону в гулі стихій.

— Маю впоратися, — прошепотіла я. — Інакше все зникне.

Я простягнула руки до води. Хвиля здійнялася, підхопила мене, і світ на мить розділився на два: один — з життям, другий — лише з тінями. І тоді з глибини озера спалахнув золотий промінь, що вийшов прямо з серця води.